Голодні ігри
- Автор: Коллинз Сьюзен
- Серия: Голодні ігри #1
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна Мрій
- ISBN: 978-617-538-027-7
- Переводчик: Уляна Григораш
- Жанр: Боевая фантастика
Электронная книга - «Голодні ігри». Краткое содержание книги:
— Ось тобі порада: виживи, — відповів Геймітч і гучно розреготався.
Я кинула* погляд у бік Піти, перш ніж згадала, що не хочу мати з ним нічого спільного. Дивно, але в його очах читалася жорстокість.
— Дуже смішно, — мовив Піта й несподівано вибив скляночку із руки Геймітча. Та розлетілася на дрібні уламки, а її вміст розлився на підлозі червоними патьоками. — Тільки не нам.
На якусь мить Геймітч заціпенів, а потім зацідив Піті в щелепу, збивши його на підлогу. А тоді, ніби нічого не сталося, потягнувся по нову порцію спиртного. Саме тоді я метнула ніж: він уп’явся у стіл просто біля пляшки, мало не обрубавши ментору пальців. Я приготувалася, щоб відбити удар, але нічого не сталося. Геймітч мовчки відкинувся на спинку крісла й подивився на нас спідлоба.
— Отакої! — буркнув він. — Невже цього року мені дісталася парочка справжніх бійців?
Тим часом Піта підвівся і витягнув кілька шматочків льоду з-під вази з фруктами. Він саме хотів прикласти лід до червоного сліду на щоці, коли Геймітч зупинив його:
— Ні. Нехай залишиться синець. Тоді публіка подумає, що ти побився з іншим трибутом ще до того, як потрапив на арену.
— Але ж це проти правил, — заперечив Піта.
— Тільки якщо тебе зловили. Синець підтвердить, що ти бився і тебе не зловили, а це ще краще, — сказав Геймітч, а тоді обернувся до мене. — Ану, покажи, що ти ще вмієш робити ножем.
Моя зброя — лук і стріли. Хоча метати ножа мені також випадало. Іноді, поранивши тварину стрілою, ліпше добити її ножем, перш ніж наблизитися… Отож я зрозуміла: якщо хочу привернути увагу Геймітча, то кращого моменту, щоб справити на нього враження, не буде. Я мовчки витягнула ніж зі стола, взяла його за лезо і жбурнула в протилежну стіну. Насправді я сподівалася, що він глибоко засяде в деревині, але ніж поцілив у шов між двома панелями. Це тільки зіграло мені на руку: я вдала, що так і планувалося.
— Станьте он там. Обоє,— мовив Геймітч і кивком голови наказав нам стати в центрі кімнати. Ми послухались. Геймітч почав ходити навколо нас, роздивляючись, наче коней на ярмарку, перевіряючи час від часу наші м’язи й вивчаючи обличчя. — Що ж, принаймні ви не цілком безнадійні. Не хиряки. А як над вами стилісти попрацюють, то взагалі красунчиками станете.
Ми з Пітою добре усвідомлювали, що Голодні ігри — не конкурс краси, але ніде правди діти — найсимпатич-ніші трибути завжди привертають увагу спонсорів.
— Гаразд, укладімо угоду. Ви не заважатимете мені пиячити, а я залишатимуся достатньо тверезим, щоб не втрачати здатності допомагати вам, — мовив Геймітч. — Але ви мусите робити все, що я звелю.
Не зовсім те, чого хотілося б, але в порівнянні з останніми десятьма хвилинами відчувалося значне зрушення.
— По руках, — сказав Піта.
— Тоді починайте допомагати нам, — підхопила я. — Коли ми потрапимо на арену, як нам краще діяти біля Рогу достатку, якщо хтось…
— Не все зразу. За кілька хвилин ми прибудемо на станцію, і вас віддадуть у руки стилістам. Вам не сподобається те, щоі вони робитимуть, але ось вам моя перша порада: не опирайтеся, — сказав Геймітч.
— Але… — почала була я.
— Ніяких «але». Не опирайтеся, — повторив Геймітч.
Тоді він узяв пляшку зі спиртним і вийшов із купе. Тільки-но по ньому зачинилися двері, у вагоні стало темно. Всередині ще можна було дещо розгледіти, але зовні було темно, немов уночі. Я вирішила, що ми, мабуть, заїхали в тунель у горах, які відділяють Капітолій від східних округів. Зі сходу майже неможливо потрапити до Капітолія якимось іншим шляхом. Ця географічна перевага була єдиною причиною того, що округи програли війну, а отже, й виною того, що я опинилася тут. Повітряні сили Капітолія з легкістю розстріляли повстанців, коли ті почали дертися на гори.
Ми з Пітою стояли мовчки, поки поїзд мчав темним нескінченним тунелем. На саму тільки думку про тонни каміння, які відділяли мене від неба, мої груди стис-лися. Я ненавиджу отакі кам’яні в’язниці. Це нагадує мені про копальні та про батька, який потрапив у їхню пастку, який не зміг повернутися до сонячного світла і був заживо похований у темряві.
Нарешті поїзд почав скидати швидкість, і несподівано купе залило яскраве сяйво. Ми з Пітою не змогли стриматися — обоє кинулися до вікна подивитися на те, що досі бачити тільки по телевізору, — на прекрасний і могутній Капітолій, столицю Панему. Телекамери анітрохи не перебільшили його величі. Радше навпаки. Хіба можливо передати всю красу і велич скляних будівель, що переливаються всіма кольорами веселки й здіймаються високо в небо; блискучих машин, які роз’їжджають широкими асфальтованими вулицями; незвично одягнених людей із дивними зачісками й намальованими обличчями, — цим людям жодного разу не доводилося пропускати обід. Всі кольори здавалися несправжніми — ну хіба буває такий чистий рожевий, такий яскравий зелений, такий ясний жовтий, аж очам боляче дивитися! Як оті круглі пласкі льодяники у цукерні в Окрузі 12, про які нам і мріяти було годі, такі вони були дорогі.