Знахідка у бібліотеці

— Мені не казала. — Він спохмурнів. — Вона просто відштовхнула мене.

— Яка вона була? Схвильована, неуважна, про щось думала?

Джордж Барглетт розмірковував. Потім похитав головою.

— Скоріше знудьгована. Позіхала, я вже казав. Оце й усе.

— А що робили ви, містере Бартлетт? — спитав полковник.

— Я?

— Що ви робили, коли Рубі Кілі пішла від вас? Джордж Бартлетт утупив у Мелчетта погляд:

— Постривайте. Що ж я робив?..

— Ми чекаємо вашої відповіді.

— Так, так, звичайно. З біса важко пригадати. Що ж я?.. Постривайте. А що ж тут дивного — пішов у бар і випив.

— Ви пішли в бар і там випили?

— Ну звісно. Я випив. Але, мабуть, не одразу. Спершу, здається вийшов на свіже повітря. Душно було, як для вересня. А надворі чудово. Авжеж. Я трошки побродив довкола, тоді вернувся й випив, а вже потім подався до танцювальної зали. Нічого було робити. Побачив там… як же її звати? Ага, Джозі! Вона знову танцювала. З отим тенісистом. Досі вона нездужала — вивихнула коліно чи щось таке.

— За часом виходить, що ви повернулись опівночі. Тобто ви хочете сказати, що гуляли попід готелем понад годину?

— Ну, я випив, знаєте. І… я думав. Щ слова викликали в полковника Мелчетта ще більшу недовіру, і він різко запитав:

— Про що ж ви думали?

— Хіба я пам’ятаю? Про все, — непевно відповів Бартлетт.

— У вас є машина, містере Бартлетт?

- Є.

— Де вона стояла — в готельному гаражі?

— Ні, у дворі. Думав, може, покатаюсь, знаєте.

— То, може, ви й катались?

— Ні, ні, не катався. Присягаюсь!

— Запросили, скажімо, міс Кіні й поїхали покататись?

— Ну, знаєте! До чого ви хилите? Я не катався, присягаюсь. Справді не катався!

— Спасибі, містере Бартлетт! Поки що все. Поки що, — з притиском повторив полковник Мелчетт.

Вони залишили Бартлетта з безглуздим виразом тривоги на його тупуватому обличчі й вийшли.

— Недоумок якийсь, — кинув полковник Мелчетт. — Чи ви так не вважаєте?

— Ох і копати ж нам іще! — похитав головою Гарпер.

8

Ні портьє, ні бармен нічого не допомогли. Перший пригадав, як одразу ж після півночі дзвонив у номер до міс Кіні, але йому ніхто не відповів. Він не помітив, коли містер Бартлетт виходив з готелю й коли повертався. Був гарний вечір, і багато людей виходили й заходили. До того ж є ще бічні двері, з коридора. Але нічний портьє був цілком певен, що міс Кіні через парадні двері не виходила. Поруч з її кімнатою на другому поверсі сходи, що ведуть на перший поверх, а там у кінці коридора — двері на бічну терасу. Тими дверима вона легко могла вийти непоміченою надвір. До другої години ночі, поки не закінчаться танці, їх не замикають.

Бармен пригадав, що напередодні увечері містер Бартлетт заходив до бару, але о котрій годині — сказати не міг. Десь посеред вечора, як йому здавалося. Бартлетт сів тоді під стіною, і вигляд у нього був якийсь меланхолійний. Скільки він там просидів, бармен не пригадував. У барі було багато відвідувачів з вулиці. Так, Бартлетта бармен запримітив, а от назвати часу не міг.

Коли вони вийшли з бару, до них підбіг невеликий хлопчик років дев’яти і відразу завів жваву розмову.

— Послухайте, ви детективи? Мене звати Пітер Кармоді. То мій дід, містер Джефферсон, зателефонував до поліції про Рубі. Ви зі Скотленд-Ярду? Це нічого, що я до вас звертаюсь?

Полковник Мелчетт хотів був відповісти хлопцеві одним словом, але Гарпер випередив його. Він озвався лагідно й щиро:

— Все гаразд, синку. Тобі, звичайно, цікаво, так?

— Ще б пак! Ви любите детективні оповідання? Я люблю. Я їх читаю всі підряд, у мене є афтографи від Дорогі Сейєрс, Агати Крісті, Діксона Карра, Генрі Крістофера Бейлі. А про вбивцю буде в газетах?

— Неодмінно, похмуро відповів Гарпер.

— Бачте, на тому тижні я йду до школи і всім розкажу, що знав її — і знав добре.

— І як вона тобі? Пітер замислився.

— Ну, Рубі мені не дуже подобалась. Як на мене, вона була трошки дурненька. Мати й дядько Марк її теж недолюблювали. І тільки дід… До речі, він хоче з вами побачитись. Едвардз скрізь вас шукає.

Старший поліційний офіцер Гарпер пожвавішав:

— Кажеш мати й дядько Марк недолюблювали Рубі Кіні? А чому?

— Та я не знаю. Вона скрізь тицяла свого носа. А їм не подобалось, що дід до неї так прикипів душею. Тепер вони, — весело розповідав Пітер, — мабуть, радісінькі, що її не стало.

Гарпер замислено подивився на нього і сказав:

— А… ти коли-небудь чув, щоб вони… так казали?

— Ну, не зовсім так. Дядько Марк заявив: «Що ж, це теж вихід». А мати додала: «Так, але дуже страшний». А дядько Марк заперечив, що не треба, мовляв, лицемірити.