Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років
- Автор: Дорошенко Михайло
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: Накладом автора
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років». Краткое содержание книги:
Так і пішли тими лавами, вгинаючись змійкою, та й дійшли до підміського села Сізонова. Денікінці вже були готові до зустрічі ворожого війська. Від села Лелеківки показалася денікінська кіннота і застрочили кулемети. Большевицьке військо під командою Неводничого-Курченка спинилось і бійці залягли на снігу. Раптом з боку залізниці почулася інша стрілянина. Над головами зашумів вихор скорострільного вогню. Прихований денікінський панцерник вийшов на відкриту лінію Єлисаветград — Канатова і перед ним, мов на долоні, було видно все те "військо".
Перший гарматний постріл з панцерника прямісінько й точно вибухнув між першою і другою лавою наступаючого війська. Від вибуху зірвався селянин з відірваною рукою і тріпаючи скрівавленим оцупком рештки руки подався спателичено вперед а потім обернувся, заверещав не своїм голосом тікав назад.
Мов би по команді перша лава схопилась і почала тікати бо ж створилась паніка. Залишилось тільки два трупи.
Намацавши першим пострілом дистанцію з панцерника посипались гарматні постріли як з мішка. До гарматних і кулеметних приєднались і рушничні. За пів години рівне і чисте поле встлалось трупами. Ранені і частина вцілілих чим дужче втікала з цього безглуздого бойовкська.
Не пощастило большевицьким ватажкам взяти Єлисаветград селянською юрбою, не здобули вони й слави, тільки невинними трупами встелили поле.
Панцерник ще зробив кілька гарматних пострілів туди де ворушились запізнілі людські постаті в полі і зробивши протяжний гудок паровозом, мов би похоронну відправу над покійниками подався ліниво назад, на станцію.
Так безславно і злочинно закінчилась спроба большевиків чужим життям здобувати перемогу.
Проте, денікінська армія і без большевицького наступу незабаром залишила Єлисаветград і подалась на Одесу та Крим. (Ходили чутки, немов би був наказ "царя Антона" ч.1-ша) Яким розіклав він своє військо.
Я з своїм приятелем, учасником багатьох боїв, тримались осторонь цього наступу, помаленьку відходили до села Високі що лежало в балці. Коли раптом почули знову постріли з гармат. Снаряди на удар і на шрапнель вибухали над селом а часом мало що не над головами. Ми хутенько знайшли яму і лягли. Лежали аж стемніло, тоді піднялись і подались далі своєю дорогою. Хоч це була зима і навколо білів сніг, але небо закрите хмарами і ми щасливо дісталися нашого спустошеного хутора, що лежав недалеко станції Трепівки.
На хуторі господарював мій брат Артем, але після бандитського нападу большевиків там вже нікого з братової родини не залишилося. Брат змушений був лягти в лікарню а його родина перебралась до родичів. Але коли я постукав у двері, нам відчинив Костенко Корній, мій родич, якого в скрутну годину було запрошено доглянути на хуторі господарку.
Голодні і змучені ми з радістю переступили поріг теплої рідної оселі в надії знайти спокій і відпочинок. Корнієва Мотря подала нам добру вечерю після якої ми немов ожили і світ побачили. І тоді поплила між нами розмова.
Коли ж це большевицька банда зруйнувала ваш хутір, поцікавився і з сумом почав оглядати хату а з ним я де всі вікна вибиті, двері і все попсовано за винятком кухні. Чи й могло що уціліти коли в хату увігнато понад сто куль і 7 гранат. Майже півтора місяці, — відповів Корній. Большевики приїхали вночі і почали стукати. Артем відчиняти не поспішав, думав — їх небагато а двері міцні, вікна на прогоничах. Тоді вони почади стріляти у двері й віква. Менші діти підняли галас, крики. Тоді Артем всю родину в кухню а там в комірчину, звелів лягти. В цей час почали в світлиці рватись кинені гранати. Артем узув валянки, надів полушубок і вийшов у сіни відчиняти. В пробиті двері кинули третю гранату яка розірвалась біля нього. Він впав знепритомленим. Бандити дубовою сохою вивалили двері й увійшли в сіни, відсунули з дороги Артема, добрались в хату та й почади господарювати. Били їх, знущалися? — з жахом запитав приятель. Не били а тортурували, — відповів я. На Гапку накинулись з кулаками, штрикали швайкою в боки і груди, били шомполом по обличчі й поперебивали їй губи, але нічого не вибили. Нарешті садист ударив два рази прикладом в груди, Гапка впала і більше не встала. Потім тортурували тата з якого теж нічого не вибили. Як звірі казилися вимагаючи золота, а його таки й не мали. Нарешті садист ударив по обличчі Нечепурека і сказав: Вот вам падлеци Україна і ваш гетьман! А як же Артем? — запитав приятель. Артем в сінях лежав в калюжі крови і стогнав. Вже коли бандити всіх покалічили, запрягли пару коней і своєю підводою під'їхали до порога, забрали все з хати і поїхали. Тоді й почали вони одне одного рятувати, перев" взувати рани. Насамперед Артемові, в якого потім лікар нарахував біля тридцяти осколків гранати. Коні з саньми знайшлися за селом Казарнею, недалеко лісу Високих. Артема відвезли в лікарню і ним заопікувавоя лікар Буксір. Тоді Артем сказав дещо перевезти до Цибулева, а родині переїхати до Єградківки.