Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років

Наближалась весна 1920 року. Міцніли в людей сподівання що з приходом весни, з наближенням теплої погоди Армія УНР в спільні з Польщею знову розпічнуть боротьбу з московським большевизмом.

Отаман В.Чучупака скликав зв'язкових своєї округи в село Медведівку на нараду. До нього часу ніхто з непрошених гостей: як німці, денікінці чи комунари сюди не заходили і холодноярці жили в цілковитому спокої. Тепер прийшли відомості, що ворог почав наближатися. Коли большевизм закріпиться в околишніх місцевостях, то треба сподіватися, що й у нас на Чигириншині почне ворохобити. Ми — холодноярці добре усвідомлювали, що самі, своїми силами "республіки" не здолаємо оборонити. То ж чекаємо, що вліті знову розгорнеться боротьба з большевизмом і ми маємо плани об'єднаних дій, та завдання: бути готовими до війни.

Про це доповів на нараді отаман Чучупака і ще до цього додав:

— Отже тепер наше найважливіше завдання — поширити зв'язки по селах, психологічно підготовити населення щоб в слушний час підняти повстання об'єднаними силами а не розкиданими групками.

При цьому були запити до отомана про можливості використання існуючої ситауції та приєднання партизанського сусіда з Суботова — отамана Коцура, який був уже незадоволений большевицькими шарлатанами, що грабували українське селянство.

— Я кликав Коцура до Медведівки, — відповів Чучупака, — але пін не приїхав, мабуть доведеться мені самому до нього їхати. В разі щось злого зі мною трапиться, сподіваюся, панове, що ви маєте досить мотузків повісити кожного Коцурового партизана і самого Конура, — закінчив Чучупака.

Наступного дня В.Чучупака, прибувши до Суботова, говорив з Коцуром. При цій розмові був присутнім і старшина Лука Полудень, що недавно прибув з німецького полону.

— Ти, Коцуре, — почав свою розмову Чучупака, — народився в цьому, славному з минувшини, Суботові, де й Богдан Хмельницький. То ти мусиш, так як і він, боронити Україну. А ти чомусь "почервонів " та й почав поборювати військо УНР. Виступав проти Запорожців, проти полковника Дяченка з його чорношличниками. Вони після відомої перемоги над червоними у Смілій, заходили й до нас, хотіли зупинитися на відпочинок, та у нас для них не було місця і вони відійшли та зупинились у Яничі. То й що ти їм зробив? Роззброїв!

— Ти ж робив спротив, — обвинувачував далі Чучупака, — і Стрюкові та Ангелові. Ми думали, що ти одумаєшся, як ти обіцяв, тому тебе й не чіпали. А ти знову почав допомагати цій червоній навалі, що намагалася зайти й до нас, але ми їм дали добру відсіч. Щоб не ти, Коцурез своїм чигиринським жидодрантям, то ми б їх зовсім знищили, або ж вигнали. А ти з нею об'єднався та й поміг їм побити полковника Гулого-Гуленка в селі Цибулеві. Після цього він заходив до нас та нарікав особисто на тебе.

— Схаменися, друже, — на закінчення звернувся Чучупака до Коцура, — ставай до спілки з нами, бо твоє місце в рядах і проводі тих, що боряться за рідний край. Будь з ними разом, Холодний Яр тебе не зрадить! Пам'ятай, Росія бореться за потрібний їй хліб, чому ж ми маємо своїми руками й кулями помагати їй здобувати нашу Україну?

Коцур спокійно слухав, здвигував плечима, нібито навіть трохи шкодував за свої вчинки, але й розумів, що для нього повороту назад нема. Раптом немов прокинувся та випрямившись патетично промовив:

— Чи знаєш ти, Василю, що я вже маю заслуги? Мені за мій труд большевики обіцяли нагороду — орден Красного Знамені СССР!…

Слухаючи божевільну тираду зрадника, вислужника "отечества чужого", Чучупака намагався бути спокійним, хоч в ньому вмить спалахнув гнів, Полудень обурився також.

Відчувши це, Коцур поспішив переключитися на мову більш дипломатичну, що, мовляв, про об" еднання він ще подумає, але перед тим він мусить поїхати на станцію Знаменну до штабу большевиків.