Чужинець в Олондрії (ЛП)

— Добре. Я попрошу кріп. Але не зізнаюся, для чого він мені. Вони подумають, що взяли на облавок вантаж з безумців!

Я підвівся, зняв свою торбину зі спинки стільця і пішов од Стена: подерся крутими сходами на палубу. Не встиг я вигулькнути на сонячне світло, де високі щогли здіймалися, наче ліс голих дерев, — вітер одразу кинувся шарпати мені волосся. Я попрямував до краю лискучої палуби і нахилився над поруччям. Оскільки вітер був сприятливим, усі гребці зібралися на палубі, раби й вільні люди разом; татуювання на тілах рабів палали, немов орнаментовані прикраси, на руках красувалися обручі з ретельно обробленого олова. Вони сиділи в тіні вітрил, граючи в нескінченну гру лондо, складну й захоплюючу вправу на вдачу. На дошках під ними було крейдою нанесено знаки, і на них вони кидали маленькі шматочки слонової кістки, спочатку торкаючись ними до своїх голів на пошанування Куїдви, Бога Оракулів. Деякі йшли ще далі: вони молилися до Ітнессе, Богині Моря, або до Ангела Мирхавлі, захисниці кораблів, чия вкрита золотом статуя височіла, мріючи, на носі судна. Ангел був сумним і суворим, зі справжнім людським волоссям і дерев'яною чашею в ногах; молячись, морці плювали в цю чашу і називали це «жертвуванням прісної води». Коли котрийсь з чоловіків біг виконати цей ритуал, вимащені крейдою підошви його босих ніг так і блискали, а решта гравців реготали і всіляко ображали його, вправляючись в дотепності.

Я вийняв зі своєї торбини книжку і прочитав: «Приходьте ж, армії зі скла. Приходьте з надр, де сіль яриться, пустіть на волю свої крики в мушлю вітру». Всю цю подорож я читав морську поезію з потріпаної й такої дорогої мені копії Олондрійської Лірики, яку мій метр послав зі мною в дорогу. «Приходьте з конями ночей, із білими морськими леопардами, і з вежі хвиль / кидайте в груди берега свої летючі прапори зеленого вогню». Я постійно читав: при сонячному світлі, що сліпило очі, при місячному світлі, що їх напружувало, упивався музикою північних слів і нескінченною далиною моря, самотній і щасливий, у тузі за тим, кому я міг би розкрити думки свого серця, у сподіванні, що побачу на власні очі морський світлоокий народ, що жене свої вівці. «Бо є світ під морем, — пише Елатуїд Мандрівник, — який населений і наповнений тваринами й птахами, схожими на тих, що на поверхні вод. Є в ньому діви прекрасні з довгими прозорими плавниками, безкінечно женуть вони своїх білих овець з одного кінця моря в інший…». Сам Фірдред Бейнський, що з-поміж усіх авторів найбільш суворо дотримувався фактів, пише, що в Морі Звуків його корабель зазнав переслідування з боку іншого корабля; отой інший корабель був під морем, ковзав його протилежною поверхнею, так що Фірдред бачив лише його темне дно: «Його вітрила були за межами цього світу». В Тінімаветі побутують незліченні казки про морських упирів, привиди потопельників та про магічних риб і принцес тих королівств, що під морем. Мені було цікаво, чи не побачу кого-небудь з них отут, де море бувало найбільш штормовим — якщо раптом уночі впіймаю на глибині світло примарного смолоскипа. Але ніякого такого видіння я не побачив, хіба що у снах, коли, збуджений і виснажений поезією, стояв на палубі й спостерігав за танцями світлячків, а насправді упирів, або вловлював здалека, як здіймається моторошна гора: синій кит, що його морці звуть «стегном білого велетня».