Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
— Дякую, Батьку, — прошепотів я, цілком спустошений.
Він одкинув гарячу залізяку набік, і вона впала з гуркотом. Тоді відкинувся назад, шукаючи під паском сигару; на мене більше не дивився.
— Забирайся, — промовив.
Я не знаю, чи був він жорстокий. Я знаю, що він був могутній; я знаю, що він любив владу і не зносив непослух. Я не знаю, чому він спровадив для мене вихователя з чужої країни лише для того, щоб поглузувати з мене, з мого вихователя і з моїх уподобань. Я не знаю, що воно таке — оте, що спало всередині його підступного розуму, що зрідка прокидалося, аби на коротку мить наповнити його очі тінню скорботи. Я не знаю, що воно таке було, що врешті накинулось на його серце і вбило його, що повалило його з ніг просто посеред райських полів, кинуло в буяння перцевої стихії.
Ранок був холодним і ясним. Добігав кінця сезон дощів, і вітер, що зветься Кіон, плив над нами верхи на своєму незримому змієві. Жмутки листя на помаранчевих деревах обважніли й блищали від вологи, а Джом стояв під ними і струшував гілки, аби зібрати собі на волосся ще більше роси. То саме його голос ми почули — голос, невиразний через надмір слини в роті, радше белькотіння:
— В патіо осел!
То саме його голос змусив нас бігти, вже знаючи правду, а правда полягала в тому, що копитних тварин в доми не вводили, за винятком випадків смерті. Я добіг до входу і побачив маму — вона вже обм'якла, підтримувана слугами, пронизливо кричала й билася в їх руках, метляла головою з боку на бік, волосся звисло їй на обличчя. Повітря повнилося її тваринним виттям, що не змовкатиме сім днів. У центрі патіо, під орнаментом світла й тіні, стояв осел, що його тримали на мотузках два запилюжених батькових наймити з тих, що працюють в полі. На спині в осла дибилося щось: намет, великий мішок ямса, туша слоненяти… тіло мого батька.
Тіло було прив'язане мотузками, перехняблене у сидячій позі, одягнене в жовті штани, на ногах мало шкіряні сандалі, прикрашені дрібними червоними пацьорками. Але церемоніальна патериця з гоноровим блазенським атрибутом з яструбиного пір'я залишилася покинутою десь на полях, оскільки ніхто з наймитів не смів її торкнутися. Я таки приніс цей скіпетр додому, дорогою вся його гладенька довжина спочивала на моєму плечі, а коли ми поволі піднімалися на пагорб назустріч Тіому, надбіг вітер, дихаючи дощем; останнім йшов товстий білий мул, який був гордістю батька і якого наймити покинули, бо ж саме на його спині сталася смерть. Діставшись додому, я пройшов через арку в руїни патіо, де кожне тінисте дерево було зрубано, а кожен горщик розбито об камінь. Постояв якусь хвилину, тримаючи патерицю в руках; довкола слалася тепла імла. Із задніх кімнат чувся звук ритмічного лементу.
Цей лемент наповнював мої вуха сім днів і сім ночей, аж поки не перетворився на щось звикло-монотонне, як шалене сюрчання цикад. Слуги пішли в село, щоб привести одинадцять професійних плакальниць — жінок у лахмітті, з розпущеними патлами, що голосили, метляючи головами взад-вперед. Їх прибуття полегшило мамине становище, бо вона геть захрипла і виснажилася жалобою, адже ненастанно лементувала відтоді, як побачила батькове тіло. Плакальниці сиділи в сплюндрованому патіо, по п'ять чи шість нараз, клячали серед розбитих горщиків, землі, поламаних квітів і шалено побивались, а ми тим часом у своїх кімнатах одягалися в найошатніший одяг, напахчували волосся і розмальовували обличчя блакитною крейдою.
За кілька хвилин перед тим, як ми вирушили на погреб, я проходив повз мамину кімнату, і там був чаві, якийсь старий чоловік, рідковолосий, у понищеному бурями шкіряному плащі. Він присів біля мами, — а вона лежала на ліжку долілиць, — і його тонка брунатна долоня спочивала на її волоссі. Я призупинився, стривожений, і почув, як він каже:
— Годі вже, дочко. Ось він і пішов. Легка і холодна, мов змійка.
Я поспішив далі коридором, почуваючись винним і переляканим, наче отримав знак. Незабаром мама з'явилася, невпізнанна під шаром крейди. Мені важко сказати, чи полегшив його візит мамине горе, бо вона була схожа на витесану з каменю фігуру. Що стосується чаві, то він таємно покинув дім, і я більше його не бачив.
Жінки ячали, їхні голоси змішувалися з різкими звуками рогів, а ми проходили через село повільно, зовсім повільно, під набіглими хмарами, ми, сім'я мого батька, вимащені наблакитно, штивні як опудала, з порожніми, позбавленими виразу обличчями і в камізельках, рясно розшитих бісером. Ми сунули запилюженими вулицями, в какофонії жалоби, а слідом йшла челядь і несла на ношах величезний труп. Метр Лунре був з нами, у своєму олондрійському костюмі, в тому самому, що дав привід сільським дітям назвати його «плащоносною ящіркою». Його обличчя, не розмальоване, мало вираз задуми; він не сумував, лишень потис мені руку і сказав: