Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
— Серед них була мала дитина, — шепотілися жінки на фруктовому ринку. — В неї було руде волосся, вони роздивилися його при світлі смолоскипів — таке руде, як оцей кокосовий горіх!
Тоді я сподівався, що зможу колись побачити дитину киїтна. І ось тепер спостерігав цю дівчинку, яка нерухомо лежала в тіні під тентом і займала так мало місця, що здавалася безтілесною, якоюсь грою світла, що мерехтить під тріпотливим укриттям, наче тінь, що її відкидає вогонь.
Вона була не настільки юною, як я думав спочатку. Вона не була дитиною, хоча здаля саме такою й здавалася — була маленькою навіть як на острів’янку. Але її талія, яку було видно між короткою камізелькою і верхом штанів на зав'язках, мала делікатні вигини, та й вираз обличчя був далеко не дитячий. Здавалося, вона снить із відкритими очима; у неї була темна шкіра, насиченого відтінку намулу, а згин ліктя, присмерковий в тіні, був достоту мрією про ріки. На ній був браслет з нефритових намистин, який свідчив, що вона походить з далекого півдня — належить до племені людей з лагун, які вирощують рис і ловлять вугрів.
Дівчина, мабуть, щонайменше двічі заговорювала до мене, перш ніж я це зрозумів. Вона намагалася підвищити голос, кличучи:
— Брате! Стережися, бо матимеш сонячну хворобу.
Нарешті я зустрівся з нею поглядом, побачив її втомлену, ледь глузливу посмішку і посміхнувся у відповідь. Старша жінка, вочевидь її мати, пошепки переконувала доньку замовкнути.
— Все добре, — відповіла дівчина. — Поглянь на нього! Він нікому не завдасть шкоди. І він не забобонний. У нього довге риб’яче обличчя.
Я підійшов до них і привітався з матір’ю; вона полохливо сховала очі від мого погляду. В неї було пласке, багатостраждальне лице людини, що працює в полі, й шрам на чолі. Дівчина дивилася на мене з-під вогненної хмари свого волосся, її вуста все ще вигиналися у посмішці.
— Сідай, брате, — запросила вона.
Я подякував і сів на стілець поряд з її постілкою, навпроти матері, яка продовжувала стояти навколішки, погладжуючи довге волосся дівчини, і уникала мого погляду.
— Риба… — промовила дівчина, старанно підбираючи слова, швидко дихаючи, — вона символізує мудрість. Хіба ні? Риба є наймудрішою з істот. Ось, більшість наших крамарів на цьому судні мають статуру на зразок домашньої качки — за винятком тлустого ілаветійця — цей взагалі найгірший за всіх, схожий на крука… — Вона примовкла, на мить заплющивши очі, тоді знову відкрила їх і прошила мене поглядом таким ясним, аж мені стало не по собі. — Качки дурні, — правила вона далі, — а круки розумні, але в них погані серця. Ось чому ми прийшли сюди саме зараз, в полудень, коли вони сплять.
Я посміхнувся.
— Ти, схоже, мала достатньо часу, аби всіх нас вивчити. І все ж це вперше я бачу, що ти вийшла зі своєї каюти.
— Тіпиав, — одповіла вона, — слуга моєї матері, розповідає мені все. Я цілком йому довіряю. У нього повільна думка, але дуже гостре око. Мій батько… Далебі, я надто багато говорю — ти вважатимеш, що я погано поводжуся…
— Ні, — запевнив я. Але вона лежала дуже сумирна і мовчазна, намагаючись дати собі раду з диханням.
— Пане, — тихим голосом промовила її мати, нарешті звівши на мене погляд, і я побачив, заскочений, які глибокі в неї очі — очі красуні: — Моя донечка тяжко хвора. В неї… вона деякий час недобре почувалась. Вона вийшла сюди, аби подихати повітрям, відпочити, а ця розмова надто напружує її, отож…
— Зупинися, — прошепотіла дівчина. Вона дивилася на мене, її посмішка тремтіла. — Пробач нам. Ми не звикли до такого товариства.
— Це я маю просити пробачення, — відповів я. — Це я потурбував тебе — втрутився у твій відпочинок.
— Анітрохи, — заперечила дівчина, зробивши це якось особливо серйозно й церемонно. — Жодним чином. Таких, як ти, дуже рідко зустрінеш: мудра людина з островів. Скажи мені — ти бував раніше у цій північній країні привидів?
Я похитав головою.
— Це мій перший візит. Але я володію мовою цієї країни.
— Ти володієш їхньою мовою? Олондрійською?
— У мене був вихователь з Олондрії.
Старша жінка винагородила мене поглядом правдивого благоговіння; дівчина дивилася на мене мовчки із виразом, якого я не міг прочитати.
— Ми чули, що там можна найняти тлумачів, — несміливо озвалася мати.