Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
— Хай так… але що вам привезти з Бейна?
— Ох! — Він протяжно, судомно зітхнув. — Ох! Мені? Не привозь мені нічого…
— Що? — Я зірвався на крик. — Нічого? Ніяких книжок? Є безмір речей, яких вам хотілося!
Він знову посміхнувся, через силу:
— Є безмір речей, про які я згадував…
— Чаві, — не вгавав я. — Ви не можете відмовитися од подарунка, ну хоч щось з батьківщини.
Він одвів погляд, але не раніше, ніж я встиг побачити вираз обличчя, як у пораненого, тугу в його очах, — достоту так він виглядав, коли його хапала лихоманка.
— Нічого, — пробурмотів він нарешті. — Нічого, таки нічого не спадає на думку…
— Цього не може бути, Чаві, щось та й має бути. Благаю, скажіть, що вам привезти?
Він подивився на мене. Знову натяг оту свою понуру, відчайдушну посмішку, і я бачив у його очах смуток цього острова туманів та квітів. Але подумки я бачив ще й інше: високого чоловіка, що йде вздовж вітряного причалу й випльовує в море маслинові кісточки.
— Осінь, — сказав він.
Книга друга
Місто Бейн
Глава четверта
На морі
Корабель Ардоньї — олондрійською мовою «той, хто виходить з туману» — ніс мене на північ вздовж узбережжя Дженнет, німотні години штилю відмірялися звуком капітанського гонга, що скликав до їжі: запашна тушена риба з неймовірною кількістю кісток. Я стояв у голові черги разом з іншими платними пасажирами, в той час як мій ключник Стен та наші робітники дожидалися у хвості, переступаючи з ноги на ногу і закусуючи булочками у формі півмісяця, що їх морці звуть «вухами в'язнів» і що їх радше їм кидали, аніж подавали, у в'язанці мішків. З камбуза поряд віяло сильним жаром, лунав різкий голос, брязкав метал, стелився запах гнилизни й розпеченого до червоного заліза, а за облавком, у спокійному морі, яке було водночас і темним, і блідим у місячному сяйві, проплив повз нас острів Дженнет зі своїми вершинами з вулканічного каменю. Ми не брали пасажирів з цього катованого стихіями острова безодень і попелу, де саламандри з роздвоєними язиками плодяться посеред квітів, що мають форму глечиків, і де, як кажуть острівні перекази, живе Інеті-Киан, Пожирач Ротів, який нипає чорними пагорбами, і вітер шарпає йому волосся.
Поки Стен врешті приєднався до мене зі своєю мискою, я вже майже доїв свою тушену рибу. Він примостив миску на кінчики пальців і зморщив носа від огиди. Довкола нас від руху корабля вібрували стіни, старе дерево блищало в світлі каганців з китовим жиром.
Я кивнув на знак привітання і виплюнув у долоню ціле віяло кісток.
— Ну ж бо, — засміявся я, — це краще, ніж те, що нам давали в корчмі.
— В корчмі хоча б були плоди хлібного дерева, — відповів Стен, понуро дивлячись у свою миску.
— Плоди хлібного дерева притуплюють мозок. Покуштуй-но — сьогодні це вугор.
— Добре, Екаві, — відповів він. Цей титул, вимовлений тихим, покірним і пасивним тоном, став для мене точкою відліку: саме так він звертався до мого батька. Цей титул тепер був мій, разом з будинком, лісами, перцевими кущами, усім монотонним краєвидом мого дитинства. І для мене це нічого не значить, думав я собі, хрумтячи колючими шматочками риби: мій хвилинний неспокій змило стрімким потоком радості. Міхи з перцем, якими ми завантажили трюм, гроші, які ми заробимо, фільварок — все це важить для мене менше, ніж літера фі, вимовлена жаргоном морців…
Вони вимовляли її як зі; вони висвистували свої слова; вони їх виспівували. Вони горбилися над сусідніми столами, високі брутальні чоловіки, їх білі сорочки з брижами потемніли від поту й смоли. Деякі коротко стригли волосся за бейнською модою, а інші дозволяли волоссю вільно рости, спадаючи на вуха, або ж зав’язували у хвостик і пускали по спині. Вони підносили миски до зарослих губів і не відставляли, аж поки не спорожнювали, а коли вертіли головами, їхні кульчики раз по раз вилискували. Вони анітрохи не були схожі на мого метра: оповідали сороміцькі історійки, обтирали роти рукавами і реготали, коли одному з них довелося боротися з кісткою, що застрягла в горлі.
— Квартал Зітхань, — почув я їхню розмову. — Ти п'єш з ведмедями. Рідкозуба Ілоні, в неї в хаті смердить.
У їхній мові лунали очеретяні звуки Евмені та солона лайка Калки; вони використовували назви певних фруктів і прибережних вітрів мовою кідеті, і в їх сленгу пульсували свистячі звуки мови Кестеньїйського нагір’я. Нарешті вони підвелися один за одним, випльовуючи кістки під ноги. Коли проходили повз наш стіл, я втупився в свою тарілку, серце мені калатало — я потерпав, що вони можуть помітити мене і водночас нестримно бажав бути одним з них, ба навіть одним з галерних рабів, у яких під очима витатуйовані знаки їхніх злочинів.