Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
— Тепер ти став смертним…
Він усі сім днів просидів з нами в долині, біля зруйнованого міста, міста Джаджетанет, що кришилося, прикрите туманами, де ми посадовили батькове тіло на одному з древніх каменів і спостерігали, як провалюється його плоть, прана дощами. «Куди піду я, щоб зустріти світанок? — співали наймані співаки. — Не вколов він ногу терниною, не залишає він сліду кривавого». Батькова джат лежала поруч нього, пузата, як він сам, аж блискуча від багаторічного запопадливого пещення маминими руками; лиш пір'я обвисло.
Оскільки батько займав високе становище, жалобну церемонію пошанували увагою: присутніми були більшість тіомців, а деякі прибули навіть з Пітота. Зелений пологий схил, що вів до зруйнованого міста, вкривали люди — сиділи схрестивши ноги на матах під широкими парасолями. Втомлені служники ходили поміж них, носячи тарелі з їжею, і ритуальними жалобними фразами просили не відмовити у прийнятті поживи. Люди відвертали голови і з різним ступенем запалу наполягали, що не можуть їсти; та зрештою прийняли все, що їм дали. — Нехай це відійде од мене, — казали ми, ковтаючи кокосову настоянку, висмоктуючи мідії зі скойок, олія стікала нашими підборіддями.
Перед нами здіймалися древні руїни Джаджетанет Бажаної, міста настільки старого, що ніхто не міг згадати, хто ж це був — отой, що її бажав; міста привидів, населеного попелом мертвих, де вологі тумани скрадалися попід стіни і задума не поспішала зникати. Вночі, коли запалювали багаття і жалоба сягала апогею шаленства, а жінки із заплутаним волоссям імітували смертні муки, Джаджетанет здіймалася над нами, масивна, затуляючи собою зірки, Вона, душа втрати, яка знала, що це таке — бути забутим. Плакальниці пронизливо верещали. Батькове тіло лежало на кам'яній брилі, оточене запаленими смолоскипами, в золотих штанях і розцяцькованих бісером сандалях. Чи його руки все ще пахли перцем? Я уявив собі, як він інспектував фільварок, а в той час в його ребрах вже чигала смерть, згорнувшись для кидка.
І раптом, крізь завісу хмільного напою, я усвідомив, що не плакав, і визнав напругу в своєму серці таємним екстазом свободи. Дивлячись на розмиті плями нічних вогнищ, я примірявся до того, що має статися, летів усе нижче, немов шпак у Країну Гітар. Я затремтів з хвилювання, коли на брилі крихкого каменю батькову джат злизав спалах полум'я; я відчув у собі той момент, коли попрошу маму, аби дозволила мені попрощатися, і легким галопом з’їду в потонулу під дощами долину, прямуючи на північ. У мені був той момент, і ще багато інших моментів: момент торкання тімені дружини мого батька, коли вона, стоячи на колінах і плачучи, благає мене не викидати її з дому; урочистий момент нюхання тютюну зі старими з села; момент, коли я пакую свою торбину, а довкола лампи кружляють нетлі. Моя мандрівка вже була там, як оте слово, що чекає бути написаним. Я бачив тихий, мокрий ліс і порт Дініволім. А ще корабель, який забере мене звідси, яскравий як місто, а за ним, як світло, що піднімається з моря, — прозорий берег півночі.
Єдина річ, яку я не передбачив, — це те, що Лунре, мій іноземний метр, одмовиться від шансу повернутися зі мною в країну, де народився. Він безмірно вразив мене, коли зі скупою суворою посмішкою похитав головою і сказав:
— Ах, Шеве, цей шлях одрізано. «Я закинув свій шолом у море».
— Поет Равхатос… — пробурмотів я, заціпенілий. — Покинув війни… усамітнився в глиняній хатині в Келевейні…
— Ти був гарним учнем, — відповів Лунре. Я подивився на нього. Він стояв у тіні, похилившись, і його постать чітко вимальовувалась на тлі вхідної арки; позаду яснів город. Випадковий промінь упіймав один кульчик з блакитним камінцем, срібну брову, спокійну зелень ока, відтінок виразу: зрікаюся, рішуче.
— Я все ще ваш учень, — такою була моя відповідь.
Він засміявся і зробив легкий, непевний жест, відкривши одну бліду долоню сяйву, що линуло з городу.
— Можливо, — сказав він. — Я все своє життя був учнем Вандоса, і я вірю, що ваші чанаві схильні не відпускати своїх учнів.
Його зуби зблиснули у посмішці; але, побачивши мій сумирний понурий вид, м'яко додав:
— Я буду тут, коли ти повернешся.
Я кивнув, вкотре визнавши присутність таємного залізного стрижня в серцевині мого метра, адамантової жили, яка жодного разу не піддалася моєму дотику. Я примружився й закусив губу, перевівши погляд на сонце. Відтак запитав: