Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Вдома аркові переходи повнилася звуками негоди. В коридорі я подивився на Лунре; у темряві, що настала від дощу, його ледве було видно. Він підняв бліду руку й заговорив.
— Що?
— Я збираюся почитати, — повторив він голосніше.
— Я також, — збрехав я і спостерігав, як він розтанув у південному крилі.
Коли він зник, я пішов під кам'яну арку, що виходила у патіо. Тьмавий вогник у вікні навпроти пронизував негоду: це мій батько був у кімнаті, де зберігав свої рахунки. Я перебіг через патіо, встигнувши змокнути за ці кілька секунд, і постукав у замкнені двері.
Почулося клацання, потім вібруючий звук скиненого прогонича. Стен, ключник і тінь мого батька, відчинив двері й відступив набік, аби впустити мене. Я провів рукою по обличчю, змахнувши воду, і закліпав на тьмяне сяйво маленької жаровні біля батькових ніг.
Він був не сам. Двоє літніх чоловіків з села сиділи разом з ним коло жаровні; це були люди високого рангу, мали-бо на плечах яскраві плащі. На їх обернених до мене носатих обличчях читалося здивування. Батько сидів нерухомо, в руці тримав залізний стрижень з розжареним кінчиком. Служник стояв на колінах перед ним, тримаючи міцний брусок з тикового дерева; подібні бруски були поскладані поруч з ним, готові до використання. Позад цієї маленької групи людей, мовчазної й примарної, стояли рядами до самої стелі інші бруски, записи мого батька.
Я впав на коліна, гупнувшись об підлогу з пісковика.
— Пробачте мені, Батьку!
Запала пауза, відтак залунав його невиразний голос:
— Молодший сину.
Я підвів очі. Він не торкнувся моєї голови, зрештою був занадто далеко, щоб досягти мене: між нами були жаровня і вкляклий служник. Я вдивлявся в його обличчя, шукаючи бодай щось, що міг би визначити: гнів, схвалення, розчарування. Його очі були клаптиками чорного шовку в жирній плоті щік.
Я чекав. Він опустив залізний стрижень на жаровню, пообертав ним у вугіллі.
— Це мій син Джевік, — пояснив він старим. — Ви, напевно, його забули. Він не змагається в жодних іграх. Я спровадив йому чужоземного вихователя, тож вони тепер весь свій час збувають у теревенях, як пара старих бабів.
Одному з чоловіків вирвався короткий смішок, заклекотіла мокрота.
— Батьку, — сказав я, руки витянені вздовж тіла, кулаки стиснені: — Візьміть мене із собою, коли поїдете до Олондрії.
Він зустрівся зі мною очима. Серце закалатало мені в горлі.
— Візьміть мене з собою, — повторив я із зусиллям. — Я навчуся справи… Я здобуду освіту…
— Освіту! — він посміхнувся, повернувшись поглядом до стрижня, розжарюванням якого займався. — Освіта, молодший сину, то твоя біда. Той олондрієць так тебе навчив, що ти вриваєшся в приватну кімнату батька і заважаєш займатися справою.
— Мені треба було поговорити з вами. Я не можу… — і зупинився, не в стані підібрати слова. Дощ шарпав покрівлю і нещадно шмагав землю.
— Чого ти не можеш? — Він підняв стрижень і, примружившись, взявся розглядати кінчик, що яснів рубіновим світлом. — Не можеш розмовляти зі своїми однолітками? Не можеш знайти селянську дівчину, щоб утішатися з нею? Не можеш бігати? Не можеш танцювати? Не можеш плавати? Не можеш вийти зі своєї кімнати? Що?
Він обернувся й швидко провів розпеченим залізом поперек бруска, що його тримав служник. Одного разу, пам'ятаю, він промахнувся й припік чоловікові руку, поставивши отак своє тавро, за яке відкупився парою курей.
— Я не можу тут залишатися.
— Не можеш тут залишатися! — Розлігся його брутальний, плаский сміх, і старі й собі підхопили; далебі, надто багато було в нього влади, аби коли-небудь сміятися одному. — Годі-бо! Звісно, ти сподіваєшся і очікуєш, що твій батько проживе ще кілька років.
— Нехай життя мого батька буде таким довгим, як берег, що оточує Острів Достатку.
— Он як. Ви чули, як він сипле словами, — зауважив він своїм компаньйонам. — Ця нетерплячість… колись вона стане його великою помилкою. — Він дивився на мене, вперше дозволяючи побачити всю глибину холоду в двох ямах своїх очей. — Ти залишишся, — повільно сказав він. — Будеш вдячний за те, що отримав. Подякуєш мені.