Сікстен

— Тату, — каже Сікстен. — Ми маємо тобі дещо сказати.

— Власне, дещо важливе, — додає Юнте.

Але тато прямує до ванної кімнати.

— Поговоримо потім, — каже він. — А зараз мені треба прийняти душ!

Коли дзвонять у двері, тато все ще у ванній кімнаті.

— Я відчиню! — кричить він і кулею вилітає в передпокій. Чуб мокрий. У старенькому боксерському халаті.

— Пральна машина! — кричить він, минаючи Сікстена, Емму та Юнте. — Це прийшов майстер ремонтувати пральну машину. Йо-йой! Я ледь не забув.

Вони не встигають нічого сказати, як тато підбігає до дверей.

І відчиняє двері.

А тоді завмирає.

Перед ним стоїть жінка в джинсах та світлій сорочці. У неї великі карі очі. А в руці — дорожня сумка.

— Ось і я, — каже вона.

Жінка усміхається йому, дивлячись на його мокрий чуб, на боксерський халат, у який він загорнувся, і на волосаті ноги, що видно з-під халата.

— Може, я прийшла зарано? — питає вона.

— Ні-ні, — відповідає тато. — Зовсім не зарано.

— Можна зайти? — питає жінка.

— Так, будь ласка, — каже тато. — Я чекав, що прийде хтось інший. Я телефонував за оголошенням. Тож думав, що прийшов той, що за оголошенням.

Жінка переступає поріг і ставить на підлогу сумку.

— Атож, — каже вона.

— Ти ба, — мимрить тато. — Гаразд, тоді прошу! У кожнім разі ти тут бажана!

— Приємно чути, — каже жінка.

Вона дивиться на тата. Напевно, він здається їй дуже веселим. А потім дивиться на Сікстена, Емму та Юнте, що стоять біля дверей у велику кімнату. Сікстен підіймає руку і легенько їй махає.

— А то Сікстен? — питає вона.

Це тата ще більше збиває з пантелику.

— Ти його знаєш? — питає він.

— Ні, — усміхається йому жінка. — Але сподіваюся, що скоро буде нагода познайомитися ближче.

Тато щільніше загортається в халат.

— Он як, — каже він. — Вибач, що на мені халат. Я воджу автобус. То, мабуть, ходімо.

— Ходімо? — перепитує жінка.

— Ага, — відповідає тато. — Я покажу тобі машину.

Він підіймає чималеньку дорожню сумку і несе її до ванної кімнати. А вона дивиться на його спину, де написано ЧЕМПІОН.

— Стривай! — каже вона. — Куди ти?

— Як куди? До пральної машини, — відповідає тато. — Сподіваюся, що ти її поремонтуєш. Вона в мене поламана цілу вічність.

— Я? — перепитує жінка.

— Звичайно, — відповідає тато.

Якусь мить він стоїть і дивиться в її великі карі очі. У нього такий самий вираз обличчя, як тоді, коли він дивиться на корів.

— Я й не сподівався, що ти така, — каже він потім.

— Он як, — каже вона. — А якою ти мене собі уявляв?

— Ну, — каже він. — Просто інакшою. В іншому одязі. А коли вже бути чесним, то я чекав чоловіка.

— Чоловіка? — перепитує жінка.

— Так, — каже тато. — Але це не має значення. Ходімо ж.