Сікстен

— І сміятися, — додає Юнте.

Тато ставить чашку на стіл і спершу дивиться на Сікстена, а тоді — на Юнте.

— Ви це про що? — питає він.

— Ні про що, — відповідає Сікстен.

Бо він уже геть зневірився.

— Ми просто подумали, що ви могли б зателефонувати, — каже Юнте.

Тоді тато дивиться на пляму від кави на сорочці. А потім, перш ніж Юнте придумує, що ще сказати, підводиться.

— Так, я зателефоную, — каже він. — Зараз же зателефоную. Тому, хто може поремонтувати пральну машину.

Він рішучою ходою йде до дверей. Але там зупиняється.

— От тільки де його знайти, — зітхає він.

— У газетах є оголошення майже про все, — каже Сікстен.

Тоді тато йде в кухню. Вони чують, як він гортає газету. А потім чують, як він телефонує.

— Звичайно, — каже він. — Гаразд. Атож. Так, чудово. Домовилися.

У нього такий самий голос, як тоді, коли він оголошує в автобусі зупинки.

Юнте сумно дивиться на свого друга.

— Sorry, — мовить той. — Ти казав правду про свого тата. Він ніколи в житті не зателефонує жодній жінці.

— Так, — каже Сікстен. — Тоді я, мабуть, сам зателефоную. Гайда до тебе додому!

— Ти при своєму глузді? — питає Юнте. — Вона відразу зрозуміє, що ти не він.

— Та вона ж не знає, який у тата голос, — каже Сікстен.

— Що за дурниці? — відповідає Юнте. — У тебе дитячий голос. Твій голос не схожий на голос дорослого чоловіка.

— Ну, може, зараз і не схожий, — каже Сікстен.

— Тобі не треба телефонувати, — каже Юнте.

— Ага, хіба тоді, як стану дорослим, — каже Сікстен.

Юнте нічого не відповідає.

Вони ставлять велосипеди під будинком Юнте. А тоді йдуть у його кімнату. Сікстен тримає листа з телефонним номером Танцівливих Ніжок у руці. Він не думає здаватися. Не цього разу. Хоч і відчуває, ніби в нього в животі товчеться живий кенгуру.

— Ану бери телефон, — каже він.

Сікстен умикає звук на аудіосистемі. Тоді крутить ручки точнісінько так, як завжди робив Юнте, коли читав вірші. А тоді схиляється над мікрофоном.

— Тепер у мене голос, як у дорослого, — каже він у мікрофон.

У гучномовці лунає приглушений бас.

— Я набираю номер, — каже голос. — А ти триматимеш слухавку навпроти гучномовця, коли я говоритиму.

— Геніально, — каже Юнте. — Не розумію, чого я сам до цього не додумався.

У Сікстена тремтить вказівний палець, коли він набирає номер.

— Зараз вона відповість, — каже Сікстен. — Хай тобі грець, що мені їй казати?

— Скажи, нехай приїде сюди, — радить Юнте, тримаючи слухавку навпроти гучномовця.

— Алло! — каже Сікстен. — Це я. Бенні Антонсон. Ну, ти знаєш, той, що водить нічний автобус. Дякую за лист. Він дуже гарний. І мені хочеться тебе побачити.

Поки він усе це говорить, доторкається до кнопки, яка змінює голос, і той спершу стає схожий на голос п’ятирічної дівчинки. А потім переходить у приглушений бас.

Згодом настає його черга слухати. Бо тоді говорять Танцівливі Ніжки.

— У мене дивний голос? — питає він потім. — Це через горло. Запалення голосових зв’язок. Я не можу говорити дуже довго.

Потім Сікстен знов на якусь мить замовкає.

— Атож. П’ятниця мені підходить. Можемо побачитися. Адреса в конверті. Ти можеш жити у нас. Ми маємо вдосталь місця. Тож не буде ніяких проблем.

Далі у слухавку говорить жінка з Карлскруни, а Сікстен показує Юнте переможний жест.

— Чудово, — каже він. — Домовилися. Та й моєму горлу вже треба перепочити.

Сікстен кладе слухавку.

Він вимикає аудіосистему. А тоді дивиться кудись перед собою. І дивиться аж до тих пір, доки не відчуває, як Юнте трясе його за плечі.

— Що вона сказала? — питає він.

— Вона приїде до нас додому, — каже Сікстен. — Вона приїде у п’ятницю о четвертій годині.