Іствікські відьми

— Джо?

— Ви знаєте його?

— Усі знають його, — мовила Александра; треба сказати цьому чужинцю, що ображати місцевих — не найкращий спосіб здобути друзів у Іствіку.

Проте ці нестримні язик і рот продовжували безсовісно тріпатися:

— Такий постійно ходить у маленькому смішному капелюсі?

Їй довелось кивнути, але, мабуть, не усміхнутися. Інколи їй ввижалося, ніби Джо не знімає свого капелюха, навіть коли вони кохаються.

— Він постійно кудись ходить на обід, — сказав Ван Горн. — А все, про що він говорить, — це як знову погіршились подачі в «Ред сокс», а в «Петс» і досі немає захисту від пасів. Та й той старий, що робить підлогу, також далеко не чарівник; це безцінний сланець, майже мармур, виписаний із Теннессі, а він кладе половину нешліфованим боком догори, і видно сліди від кайла. Ці м’ясники, яких ви тут кличете робітниками, не протягнули б бодай і дня у профспілці в Мангеттені. Без образ, я вже бачу, як ви думаєте: «Який сноб», але, гадаю, тим селюкам, що зводять курники, бракує нормальної практики; воно й не дивно, чому цей штат так чудернацько виглядає. О, Александро, хай це буде між нами: я не тямлю себе від цього вашого дратівливого, холодного вигляду, якого ви прибираєте, коли займаєте оборонну позицію й не знаєте, що відповісти. А ще у вас гарненький кінчик носа.

Він дивним чином випростав руку й торкнувся до нього — невеличкого роздвоєного кінчика, через який вона стільки переживала; цей дотик був настільки швидкий і недоречний, що вона ніколи не повірила б, що це сталося, якби не прохолодне пощипування, яке він залишив.

Він уже не просто не подобався їй, вона ненавиділа його; однак і досі продовжувала стояти там, усміхаючись, почуваючись загнаною в пастку й ослабленою та гадаючи, що ж це намагаються сказати їй її хворі нутрощі.

До них підійшла Джейн Смарт. На виступі їй доводилося сидіти з розставленими ногами, саме тому вона була єдиною жінкою на вечірці, вдягненою в довгу сукню — мерехтливу суміш аквамаринового шовку й мережив, — на якусь дрібку, можливо, надто весільну.

— А, la artiste! — вигукнув Ван Горн і взяв її руку, але не для потиску, а ніби манікюрник, оглядаючи, поклавши її на свою широку долоню, затим відкинувши, бо хотів ліву, жилаву, якою вона тримала струни, з блискучими мозолями на тих місцях, якими вона струни притискала.

З цієї руки чоловік зробив ніби сендвіч, поклавши її між двома своїми волохатими лапами.

— Яка інтонація, — сказав він. — Яке вібрато й напруга. Справді. Мадам, ви, певно, вважаєте мене нестерпним, але я розуміюсь на музиці. Це єдина річ, що упокорює мене.