Іствікські відьми

Він поворушив ними, своїми пальцями, у них перед обличчями. Руки Ван Горна були моторошно білошкірі попід волоссям, начеб щільні хірургічні рукавички.

Ед Парслі впорався зі своїм зніяковінням, повернувшись до Александри і сказавши з нудотною таємничістю:

— Здається, ваш друг знає, про що говорить.

— Не дивіться на мене, я щойно познайомилася з цим джентльменом, — мовила Александра.

— Він був обдарованою дитиною, — сказала їй Джейн Смарт, умить ставши якоюсь сердитою й оборонною.

Її аура, зазвичай блідо-бузкова, взялася посмугованими ліловими хвилями, передвіщаючи збудження, лише не зрозуміло, через котрого з чоловіків. Весь зал, на погляд Александри, був заповнений мішаниною пульсуючих аур, нудотних, ніби сигаретний дим. Вона почувалася зле, розчаровано; забажалося опинитися вдома з Вугликом, тихим поцокуванням пічки й вичікувально-холодною, вогкою пластичністю глини в мішках із ряднини, притербічених із Ковентрі. Вона заплющила очі й побажала, щоб це місиво довкола неї — збудження, несхвалення, основоположної незахищеності та зловісного бажання домінувати, що линуло не лише від смаглявого незнайомця, — розчинилося.

Кілька літніх парафіянок проштовхувалися крізь натовп за своєю часткою уваги преподобного Парслі, і він повернувся, щоб полестити їм. У вихорах кучерів зачісок цих жінок їхнє сиве волосся було позначене щонайніжнішим дотиком золотого й блакитного. Реймонд Нефф, рясно пітніючи й підігрітий тріумфом концерту, підійшов до всіх них і, з глухістю знаменитості витримуючи їхні одночасні компліменти, завоював Джейн, свою коханку й товаришку в музичній битві. Вона також мерехтіла, плечі й шия, від напруги концерту. Александра помітила це й зворушилась. Що знайшла Джейн у Реймонді Неффу? Та й Зукі що побачила в Едові Парслі? Запахи цих двох чоловіків, коли стали близько, були — як на нюх Александри — огидні, в той час як шкіра Джо Маріно мала якусь солодкаву кислість, ніби аромат скислого молока, що здіймається від маківки немовляти, коли притуляєшся щокою до його пухнасто-кістлявого тепла. Зненацька вона знову опинилася наодинці з Ван Горном і злякалася, що доведеться нести на грудях благальну, рудиментарну вагу розмови з ним; утім Зукі, котра взагалі нічого не боялася, така вся безпосередня і жвава у своїй репортерській ролі, протиснулася крізь натовп і взялася проводити інтерв’ю: