Іствікські відьми

— І що це за зв’язок? — не посоромилася спитати Зукі. Александра ж просто кивнула, ніби розуміє, що це; їй ще є чого повчитися стосовно подолання нав’язаної жіночої рецесивності.

— Це такий зв’язок між сонячною й електричною енергією, — сказав Ван Горн Зукі. — Він точно має існувати, а як тільки вдасться підібрати комбінацію до нього, то зможемо живити будь-який прилад в будинку прямо від даху й матимемо вдосталь залишку, щоб за ніч зарядити свій електромобіль. Матимемо в достатку чистої й безкоштовної енергії. Вже скоро, люба моя, вже зовсім скоро!

— Ті панелі такі потворні, — мовила Зукі. — В нашому місті живе один хіпі, який переробив свій гараж, щоб гріти воду; от тільки не розумію навіщо, бо він ніколи не миється.

— Я кажу не про колектори, — сказав Ван Горн. — Вони як «Модель Т»[28].

Він роззирнувся довкола; його голова поверталася, ніби бочка на обідку.

— Я кажу про фарбу.

— Фарбу? — сказала Александра, відчувши, що треба й собі вступити в розмову. Цей чоловік принаймні давав їй привід подумати про щось інше, крім томатного соусу.

— Фарбу, — серйозно запевнив її він. — Звичайну фарбу, яку наносять щіткою і яка перетворює епідерміс вашого милого будиночка на гігантську низьковольтну камеру.

— Для цього є лише одне слово, — сказала Зукі.

— Ага, і яке ж воно?

— Струмовражаюче.

Ван Горн удав, ніби образився:

— От холера, знав би, що ви казатимете такі кокетливі, вітряні речі, то не марнував би свій час на теревені. Ви граєте в теніс?

Зукі виструнчилася. В Александри виникло бажання погладити той довгий, плаский відрізок від грудей до талії тієї жінки, подібно до того, як виникає бажання простягнути руку й погладити живіт кота, що лежить на спині, витягнувшись, а пальці на його задніх лапах тремтять у момент цього м’язового екстазу. І як же гарно складена Зукі.

— Трошки, — сказала вона, крізь її усмішку визирнув кінчик язика й на мить затримався на верхній губі.

— Заходьте якось за кілька тижнів, мені тоді якраз встановлять корт.

Їх перебила Александра:

— На заплавах не можна будувати, — мовила вона.

Цей великий незнайомець обтер губи й гидотно зміряв її поглядом.

— Коли заплави забудувати, — сказав він своїм недолуго синхронізованим, злегка гунявим голосом, — то вони більше не попливуть.

— Там гніздяться білі чаплі, серед мертвих в’язів, за маєтком.

— Ж, Е, С, Т, м’який знак, — сказав Ван Горн. — Жесть.

Через раптову зірчастість його очей вона почала думати, чи не носить він, бува, контактних лінз. Здавалося, ніби його розмові заважає постійна, недбала потуга тримати себе в руках.

— О, — мовила вона, і те, що помітила Александра, дало їй, попри запаморочення, відчуття, ніби вона дивиться в глибоку яму.