Людина без властивостей. Том I

І відчуття, що поверхня й глибина його життя позбавлені єдности, по-новому зміцнила в ньому насамперед Діотима. Те відчуття виразно заявляло про себе в поїздках з нею, які часом нагадували мандрівки крізь місячне сяйво, коли врода цієї молодої жінки відділялася від усієї її особистости й на хвилю маревом застилала йому очі. Ульріх добре розумів: усе, що він каже, Діотима порівнює з тим, що звичайно годиться — хоч і на певному, досить високому рівні узвичаєного — казати, і йому було приємно, що вона вважала його «незрілим», внаслідок чого він завжди сидів немовби перед поверненою навпаки далекоглядною трубою. Він робився чимраз меншим, і, коли розмовляв з нею, йому здавалося — чи принаймні майже здавалося — що він, стаючи на захист чогось тверезого й злого, у власних словах чує розмови останньої своєї шкільної пори, коли разом з товаришами захоплювався всілякими лиходіями й недолюдками світової історії просто через те, що так, з ідеалістичною відразою, їх називали вчителі. І коли Діотима зводила на нього прикрий погляд, Ульріх робився ще меншим і з моралі героїзму й експансіоністських прагнень збивався на грубо й невпевнено розперезану, затято фальшиву мораль перехідного віку — звичайно, якщо висловлюватися лише дуже фігурально, як ото в певному жесті чи слові можна виявити ледве вловиму подібність із жестами й словами, що вже давно вийшли з твого вжитку, ба навіть із тими жестами, котрі ти бачив лиш уві сні або невдоволено спостерігав в інших людей; і все ж таки в його прагненні якось вразити Діотиму така нотка була. Розум цієї жінки, яка без нього, розуму, була б неймовірно чарівна, в Ульріху пробуджував якесь нелюдське почуття, можливо, навіть острах перед розумом, неприязнь до всього великого, почуття дуже невиразне, ледве помітне, либонь, навіть надто швидкоплинне для того, щоб називати його так претензійно — «почуття»! Та якби витлумачити його докладніше словами, то вони, мабуть, розповіли б, що не лише ідеалізм цієї жінки, а й сам світовий ідеалізм в усій його широті й з усіма його розгалуженнями Ульріх навіч бачив просто-таки над її грецькою маківкою; ще трохи, і перед ним постали б роги диявола! Тоді Ульріх ставав іще меншим і повертався, якщо й далі висловлюватись фігурально, до першої, пристрасної моралі дитинства, в чиїх очах, як в очах газелі, застигли спокуса й переляк. Ніжні відчування тієї пори можуть в одну-однісіньку мить захвату запалити весь тоді ще маленький світ, позаяк не мають ні мети, ні можливости чого-небудь домогтися і являють собою суцільний, безмежний вогонь; це не дуже було схоже на Ульріха, однак у товаристві Діотими тужив він, зрештою, саме за цими почуттями дитинства, хоч уже ледве їх і пригадував, тому що в них лишається так мало спільного з умовами, в яких живе доросла людина.