Людина без властивостей. Том I
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 9789662355017
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том I». Краткое содержание книги:
Для Ульріха такі виїзди були нагодою поміркувати над почуттям, що пов’язувало його з Діотимою. Та позаяк у всьому було повно всіляких відхилень, то спочатку потрібно трохи простежити їх, перше ніж підійти до вирішального моменту.
У ті часи жінки носили сукні, закриті від шиї до щиколоток на ногах, а в чоловіків, хоч вони ще й досі вдягаються майже так само, як тоді, одяг більше відповідав духові часу, демонструючи зовнішній вияв ще живого зв’язку бездоганної закритости й суворої стриманости, цієї ознаки, на загальну думку, належности чоловіка до вищого товариства. Прозора відвертість, з якою виставляють напоказ свою голизну, тоді навіть людині, не надто забобонній і не скованій соромом, що заважає гідно оцінити неприкрите тіло, здалася б поверненням до тваринного стану й то не через саму голизну, а через відмову від такого цивілізованого еротичного засобу, як одежа. Ба більше, у той час це, мабуть, назвали б поверненням навіть не до тваринного стану, а до стану ще нижчого, бо породистий трирічний кінь чи пустотливий хорт у своїй голизні багато виразніші, ніж цього може досягти людське тіло. Одначе тварини не можуть носити одягу; вони мають лише одну шкіру, а в людей тоді було ще багато шкір. Широкою вдяганкою, її рюшами, буфами, кльошами, каскадом розтрубів, мереживами й складками люди створювали собі поверхню, вп’ятеро більшу від власної; це був рясний, важко приступний, наладований еротичною енерґією ковпак, який приховував у собі тоненького білого звірка, що робився жахливо жаданим і змушував шукати себе. Був то визначений наперед процес, до якого вдається сама природа, спонукаючи свої створіння стовбурчити пір’я чи проливати хмари мороку, щоб коханням і страхом підносити тверезі дії, в яких уся притичина, до неземного шаленства.
Уперше в житті Діотима відчула, що ця гра глибоко, хоч анітрохи й не переходячи межі пристойности, зачепила і її. Кокетування не було їй чуже, адже у вищому світі кокетувати мала вміти кожна жінка, й Діотиминої уваги жодного разу не уникало, коли погляди молодиків у відповідь на її кокетування виражали щось інше, ніж шанобливе ставлення до неї; їй це навіть подобалось, бо вона відчувала свою силу м’яко, по-жіночому спиняти чоловіків, змушуючи їх спрямовані на неї, мов бичі роги, погляди звертати на речі ідеальні, про які саме промовляли її вуста. Але Ульріх, користаючись із родинної близькости й своєї самовідданої участи в паралельній акції, а також завдяки вигідному для нього додатку до заповіту, дозволяв собі вільності, які стрімко долали густе плетиво Діотиминого ідеалізму. Так, одного разу, коли вони знову виїхали за місто і їхній автомобіль мчав повз мальовничі долини, серед яких до самої дороги підступали схили гір, порослі темними сосновими борами, Діотима, милуючись ними, процитувала поетичні рядки: «Хто тебе, чарівний лісе, посадив аж на вершині?…»; ці слова вона продекламувала, звичайно, як вірш, навіть не натякнувши на мелодію, на яку вони були покладені, бо це здалося б їй банальним і позбавленим сенсу. Але Ульріх відповів:
— Нижньоавстрійський земельний банк. Хіба ви не знаєте, кузино, що всі ліси тут належать земельному банку? А садівничий, якого ви хочете уславити, — головний лісничий того банку. Природа тут — плановий продукт лісової промисловости, це — вишикуваний рядами склад целюлозного виробництва, що, до речі, не важко й помітити.
Так Ульріх відповідав дуже часто. Коли Діотима заводила мову про красу, він казав про жирову тканину, що підтримує шкіру. Діотима заводила мову про кохання, а він казав про річну криву, що свідчить про автоматичне збільшення й зменшення народжуваности. Діотима заводила мову про великі постаті в мистецтві, а він говорив про ланцюг запозичень, що поєднує цих людей одне з одним. Власне, Діотима щоразу заводила мову так, немовби сьомого дня Бог уклав людину, наче перлину, в мушлю світу, а Ульріх у відповідь нагадував, що людина — це, мовляв, манюсіньке скупчення цяточок на поверхні карликового глобусу. Не дуже просто було збагнути, чого домагався так Ульріх; це вочевидь стосувалося тієї сфери високого, з якою Діотима почувалася пов’язаною, і таку його поведінку вона сприймала насамперед як образливе всезнайство. Вона не могла змиритися з тим, щоб кузен, який для неї був усе ж таким собі розбещеним, нестерпним хлопчиськом, знав про що-небудь краще, ніж вона, і його матеріалістичні заперечення, яких вона зовсім не розуміла — він-бо запозичував їх із нижчої цивілізації лічби й точности, — страшенно її дратували.