Людина без властивостей. Том I

 — Хочу сказати вам іще дещо, — по хвилі почав Ульріх усе спочатку. — Відчуття твердого Грунту під ногами й міцної шкіри на тілі, таке природне для більшости людей, у мене розвинене не дуже. Пригадайте себе в дитинстві: це — суціль м’який жар. А згодом — дівчинка-підліток, в якої вуста пекло від палкого бажання. Принаймні в мені щось повстає проти того, щоб вершиною цього розвитку вважати так званий зрілий вік. У певному сенсі він — вершина, але в іншому — ні. Якби я був мирмелеоніною, цією схожою на бабку личинкою мурашиного лева, то страшенно жахався б того, що рік тому мав вигляд чималого сірого мирмелеона, мурашиного лева, який живе на самісінькому дні ямки край лісу, пересувається задки й, зарившись у пісок, своїми невидимими клішнями хапає за талію мурашок після того, як доведе їх до знемоги, обстрілявши із засідки піщинками. І точнісінько так само на мене іноді наводить справжній жах моя молодість, хоч бабкою я був скоріше тоді, а тепер ось — чудовисько.

Ульріх і сам до пуття не знав, чого домагався. Про мирмелеона й мирмелеоніну він згадав, певною мірою мавпуючи освіченого всезнайку Арнгайма. Але на язику в нього так і крутилося: «Подаруйте мені обійми, просто так, з люб’язности. Ми ж бо — рідня, не зовсім чужі люди, хоч аж ніяк і не зовсім одне ціле; принаймні це — цілковита протилежність гідним і статечним взаєминам».

Та Ульріх помилявся. Діотима була з тих людей, котрі собою задоволені й тому на окремі свої вікові сходинки дивляться як на суцільні сходи, що ведуть знизу вгору. Отож із того, що казав Ульріх, вона нічого не розуміла, до того ж не знала, чого він не казав. Але тим часом вони дійшли до машини, і Діотима заспокоїлась; тепер вона знову сприймала його слова як знайому балаканину: вони її то розважали, то дратували й більшої уваги, ніж погляду скоса, в неї не викликали. Цієї хвилини Ульріх і справді не мав на неї жодного впливу, він лише повертав її до тями. Легенька хмаринка збентеження, що піднялася була з якогось куточка в її серці, розвіялась і обернулася на суху порожнечу. Діотима вперше, мабуть, виразно й твердо усвідомила, що її взаємини з Арнгаймом рано чи пізно поставлять її перед вибором, який може змінити все її життя. Не сказати, що тепер вона відчула себе щасливою, однак усвідомлення цього набуло ваги гір, що з усією очевидністю постали перед її очима. Слабість минула. Оте «не робити того, чого хочеться» на мить сяйнуло вкрай безглуздим блиском, якого вона вже не розуміла.