Людина без властивостей. Том I

А тепер не думайте, прошу вас, — звернувся він до Діотими цілком поважно, — що цим я не хочу сказати нічого іншого, крім того, нібито кожного приваблює те, що важко здійснити, й нібито кожне нехтує тим, що справді може здійснити. Я хочу сказати одне: в реальності криється безглузда жадоба нереальности!

Він завів Діотиму досить далеко в цю невелику долину, не дбаючи про свою супутницю; земля була — мабуть, від снігу, що танув на схилах, — що вище, то мокріша, й вони мусили перестрибувати з купини на купину; це перебивало розмову й давало Ульріхові змогу, коли він повертався до своєї розповіді, щоразу говорити уривками. Тому зокрема й через це в Діотими набиралося проти його тверджень так багато заперечень, що вона не могла спинитися на жодному з них. У неї промокли ноги, й вона стала, трохи попідсмикувавши спідниці, на горбочку, зваблена й налякана.

Ульріх озирнувся й засміявсь:

 — Велика кузино, ви замислили надзвичайно небезпечну справу. Люди безмежно раді, коли їх ставлять у таке становище, в якому вони не можуть здійснити своїх задумів!

 — А що зробили б ви, — роздратовано відказала Діотима, — якби вам випало один день правити світом?

 — Мені, мабуть, не лишилося б нічого іншого, як скасувати реальність!

 — Я б дуже хотіла знати, як би ви це зробили!

 — Цього я й сам не знаю. Я навіть до пуття не знаю, що маю на увазі. Ми надаємо надміру великої ваги тому, що відбувається цієї миті, самому відчуттю цієї миті, тому, що тепер і тут; я хочу сказати, як тепер ви зі мною в оцій долині, так немовби нас посадили в якусь коробку, й накривка над головою ту ж мить упала. Ми надаємо цьому надто великої ваги. Ми це запам’ятаємо. І, мабуть, ще й через рік зможемо розповісти, як тут стояли. Але те, що нас хвилює насправді, принаймні мене, постійно перебуває, — це якщо казати обережно, я не хочу шукати цьому ні пояснень, ні назви, — в певній суперечності з таким способом що-небудь переживати. Сучасність витіснила пережите; стати сучасним у такий спосіб воно не може!

Гучно й плутано лунало в тісноті долини те, що оце казав Ульріх. Нараз на серці в Діотими стало тривожно, й вона заквапилася назад до машини. Але Ульріх затримав її й показав на краєвид.

 — Кілька тисяч років тому тут був льодовик. Світ також не всією душею те, за що видає себе цієї миті, — пояснив він.

 — У цього округлого створіння вдача істерична. Сьогодні воно вдає із себе буржуазну матір-годувальницю. Тоді світ був безсердечний і холодний, як зла дівка. А ще за кілька тисяч років доти він хизувався задушливими папоротевими лісами, гарячими болотами й демонічними тваринами. Не можна сказати, що він розвивався в бік удосконалення чи в якому насправді стані він тепер. Те саме стосується і його дитяти — людства. Ви лишень уявіть собі той одяг, в якому тут, де ми оце стоїмо, у плині часу стояли люди. Якщо послуговуватися термінологією божевільні, то все це нагадує затяжні невідчепні ідеї з раптовим падінням у маячний стан, після виходу з якого в людини з’являється нове уявлення про світ. Отже, реальність, як бачите, сама себе скасовує!