Заборонені чари
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Заборонені чари». Краткое содержание книги:
Проте мали чаклуни й грізніших ворогів, що називали себе Послідовниками. Вони вважали, що нікому не можна володіти такою надзвичайною силою, і поставили собі за мету викорінити магію серед людей. Послідовники були майже всемогутні і зрештою їм вдалося здійснити свій задум. На керування силами було накладено Заборону, нащадки чаклунів народжувалися звичайними людьми, позбавленими здібностей своїх пращурів, поступово в магію перестали вірити, і з життя вона перекочувала на сторінки художніх книжок. Послідовники тріумфували...
(Примітка. В українській версії відновлено первісну сюжетну лінію роману з урахуванням пізніших наробок, зокрема й тих, що не ввійшли до опублікованого варіанту російською мовою. Детальніше див. в авторській передмові.)
— Мабуть, він мав на увазі іншого Родріґеса, Хуана, — пояснила місіс Волш. — Куратора Центральної Америки. А наш Родріґес є Куратором з безпеки. Саме про нього я писала в своєму листі. П’ять років тому він…
— Стривай, Дейно, — зупинив її Смирнов. — Про це трохи згодом. Сподіваюся, принцеса вже зрозуміла, що, попри нашу малу чисельність, ми таки маємо певний вплив на діяльність Послідовників. До цього можу додати, що двадцять три з половиною роки тому нам вдалося виторгувати життя для Аліси Монтґомері.
— Щоб дослідити її чаклунські здібності?
— Ні. Щоб згодом переселити її та інших нащадків МакКоїв на Патрію. До виявлення Альпії в нас був інший план: захопити всі портали на Патрії, розірвати її зв’язок з нашим світом і заснувати там нову цивілізацію. Ми розуміли, що рано чи пізно буде вирішено знищити всіх МакКоїв. Допустити цього ми не могли і почали ґрунтовно готуватися до захоплення Патрії. Це був дуже ризикований задум — якби ми пропустили бодай один портал, наш план зазнав би фіаско. Проте іншого виходу не було — аж поки не з’явилась Альпія.
— Ага! — збагнула Маріка. — То це і є те безпечне місце, про яке ви говорили?
— Так. Ми вже цілком підготувалися до переселення на острів більш ніж сотні людей, з урахуванням не лише нащадків МакКоїв, а й членів їхніх родин — дружин та чоловіків.
— А як же житло для них?
— В анґарі є готові блоки для бунґало на зразок цих, — Смирнов кивнув на вже зведені будинки. — За тутешніх кліматичних умов нічого більшого й не треба. Також маємо необхідну техніку для їх спорудження, меблі, інше хатнє начиння. А в підвалі анґару встановлено невелику, але потужну електростанцію на холодному синтезі. Підземні кабелі живлення вже прокладено до місць майбутнього розташування бунґало. Встановити їх з нашою технікою — справа кількох днів, проте ми визнали за доцільне, щоб посильну участь у цьому взяли самі МакКої. Три чи чотири ночі вони зможуть провести і в анґарі, а побудова власного житла стане для них чимось на зразок бойового хрещення.
— Мабуть, це правильно, — погодилася Маріка. — Тут на них чекає важке життя. Вони мають зрозуміти це від самого початку.
— Атож, — сказав Смирнов. — Попри всі ресурси, які ми зможемо надати в їхнє розпорядження, їм буде нелегко пристосуватися до нових умов.
Відколи джип від’їхав від анґару, Маріка не переставала краєм ока стежити за ним. Вона бачила, як машина зупинилася біля дітей, і чоловік з жінкою покликали до себе хлопчика в штанцях. Вони про щось побалакали з ним і поїхали далі, а хлопчик, трохи потупцювавши на місці, поволі, відверто неохоче, поплентався в напрямку Смирнова, місіс Волш та Маріки. Інші діти щось гукали йому вслід і красномовними жестами кликали до себе. Час від часу він обертався, знизував плечима і розводив руками.
Та якоїсь миті поведінка хлопчика різко змінилася. Він уже не звертав уваги на заклики своїх товаришів, більше не зупинявся й не озирався назад, а прискорив ходу і цілеспрямовано рушив до пагорба.
Коли хлопчик був кроків за п’ятнадцять від них, Маріка роздивилася його ауру й побачила ті особливі „кольори“, за якими Конори впізнавали своїх родичів. Він мав живий, повноцінний дар!
— Або я марю, — невпевнено мовила вона, — або… Ви ж говорили, що МакКої тут не живуть.
— Я сказав правду. МакКої, — Смирнов наголосив на множині, — тут не живуть. Є лише один МакКой.
Тим часом хлопчик наблизився до них і піднявся на ґанок. Він мав років вісім або дев’ять, не більше. Був чорноволосий і дуже смаглявий — вірніше, засмаглий. Допитливо глянувши на Маріку, хлопчик звернувся до місіс Волш:
— Я зовсім не хочу їсти, тітко Дейно. Я говорив мамі й татові, що не голодний, але вони наказали йти до вас.
Місіс Волш лагідно скуйовдила його коротку чуприну. А Смирнов строго мовив:
— Ти дуже неввічливий, Вільяме. Чому не привітався з леді Марікою?
Хлопчик, якого звали Вільям, знову зиркнув на Маріку і чомусь скрушно зітхнув. Погляд його темно-карих очей був такий упізнаваний, що вона мало не зойкнула від неймовірного, божевільного здогаду.
„Невже?…“
— А я не знаю її, — з дитячою прямотою заявив Вільям.
— Тим більше ти маєш привітатися, — м’яко зауважила місіс Волш.
Тоді хлопчик повернувся до Маріки й сказав:
— Добридень, леді… А ви справді леді?
— Так, Вільяме, — відповіла вона, пильно вдивляючись у його вкрите густою засмагою обличчя.