Дівчина, яку ти покинув

— Покликати мадам Монпельє?

— Так, дитино, — відповів він, кивнувши головою. Його голос злегка тремтів. — Так. Будь ласка.

Вона розповідає, як Елен непевним кроком зайшла до бару, як у першу мить не вірила власним очам, як впустила з рук щітку і, підібравши спідниці, кинулася до нього ракетою, а її крики було чути далеко за дверима на вулицях Сент-Перонни — так, і навіть ті сусіди, що оплакували власні втрати, чуючи їх, відривалися від власних справ і терли очі.

Вона пам’ятає, як сиділа на сходах неподалік від дверей їхньої спальні, слухаючи здавлені схлипи, коли вони ридали за втраченим сином. Без жодного співчуття до себе вона відзначає, що, попри свою любов до Жана, сама не пролила ні сльозинки. Після смерті матері, каже Едіт, вона більше ніколи не заплакала знову.

Історія зазначає, що протягом усіх років, коли «Червоним півнем» керувало подружжя Монпельє, він зачиняв двері лише раз: на два тижні у 1925 році. Містяни пам’ятають, що Елен, Жан-Мішель, Мімі та Едіт, не попередивши нікого, куди їдуть, просто зачинили віконниці, замкнули двері й зникли, залишивши на дверях табличку з написом «En vacances[81]». Це призвело до чималого напруження в маленькому містечку, двох листів зі скаргами до місцевої газети і притоку додаткових відвідувачів у барі «Блан». Після повернення родини на всі питання, де були, Елен відповідала, що вони подорожували до Швейцарії.

— Ми вважаємо тамтешнє повітря надзвичайно корисним для здоров’я Елен, — казав месьє Монпельє.