Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
Він так і здригнувся від потрясіння.
«Що?»
Не знаю, звідки це взялося. Я говорила без затримки, без жодного побоювання за можливі наслідки.
«Вона померла. Через те що її забрали. Одразу після того, як надіслала нам повідомлення віддати це вам».
«Ти впевнена? — його голос зривався. — Тобто, відомості могли надходити різні…»
«Цілком упевнена. Мабуть, мені не слід було вам цього казати. Це таємниця».
У ту мить моє серце було наче камінь. Я стояла й спостерігала, як він вдивляється в картину, і його обличчя старіє, фізично марніє від горя просто в мене на очах.
«Сподіваюся, вам подобається картина», — сказала я, а тоді повільно пішла крізь ліс назад до «Червоного півня». Я відчувала це як власну перемогу.
Судова зала мовчить. Репортери не зводять поглядів з Едіт Бетюн. Наче сама історія раптом ожила тут, у невеликому приміщенні. Цього разу голос судді прозвучав м’якше:
— Мадам, чи могли б ви розповісти нам, що було написано на звороті картини? Це може бути ключовий момент у цій справі. Ви можете точно пригадати?
Едіт Бетюн обводить поглядом повні ряди.
— О так. Я пам’ятаю це дуже чітко. Пам’ятаю, тому що ламала голову і ніяк не могла збагнути, що саме це означає. Там було написано крейдою: «Pour Herr Kommandant, qui comprendra: pas pris, mais donnе´». — Вона зробила паузу. — «Панові коменданту, який зрозуміє: не взято, але даровано».
Лів чує, як навколо, наче зграя птахів, здіймається галас. Бачить, як журналісти оточили стару пані, а їхні ручки хитаються, мов антени, як суддя терміново радиться з адвокатами, марно стукаючи молотком. Вона дивиться на місця для публіки, на пожвавлені обличчя і чує, як звідти лунають оплески: чи то старій жінці, чи то самій правді, вона не впевнена.
Пол пробивається крізь юрбу. Порівнявшись із Лів, він притягує її до себе, припадає головою до її голови й шепоче їй на вухо:
— Вона твоя, Лів, — і в його голосі чути неприховане полегшення. — Вона твоя.
— Вона вижила, — Лів плаче і сміється водночас. — Вони знайшли одне одного.
З його обіймів вона озирається в людському морі і розуміє, що більше не боїться юрби. Люди навколо всміхаються, наче все завершилося добре, наче вона більше не ворог. Лів бачить, як підіймаються, збираючись на вихід, брати Лефеври, похмурі, наче трунарі, і відчуває нестримне полегшення, що Софі не повернеться з ними до Франції. Вона бачить Джейні, яка з кам’яним обличчям повільно збирає свої речі, ніби не може повірити в те, що тільки-но відбулося.
— Як вам це? — Генрі поплескує її по плечу. На його обличчі сяє усмішка. — Як вам? Ніхто навіть не слухав вердикту бідолашного Берґера.
— Ходімо, — каже Пол, дбайливо обіймаючи її рукою за плечі. — Виведемо тебе звідси.
З’являється судовий пристав, проштовхуючись крізь море людей. Він зупиняється просто перед нею, заступивши їй дорогу, злегка задихавшись після цієї короткої подорожі.
— Ось, мадам, — каже він і вручає їй картину. — Гадаю, це належить вам.
Пальці Лів стискаються навколо золоченої рами. Вона опускає погляд на Софі, на її волосся, що сяє в тьмяному світлі судової зали, на її усмішку, як завжди, загадкову.
— Гадаю, буде краще, якщо ми виведемо вас чорним ходом, — додає пристав, і поряд із ним виростає охоронець, підштовхуючи їх до дверей і водночас розмовляючи по рації.
Пол поривається йти попереду, але вона кладе руку йому на плече, зупиняючи його.
— Ні, — каже Лів. Вона глибоко вдихає і розправляє плечі, від чого виглядає навіть трохи вищою. — Не цього разу. Ми йдемо через центральний вхід.
Епілог
Між 1917 і 1922 роками Антон і Марі Левілі мешкали в маленькому будинку біля озера в швейцарському місті Монтро. Вони являли собою тиху пару, не полюбляли розваг, а, вочевидь, знаходили найбільшу втіху в товаристві одне одного. Мадам Левіль працювала офіціанткою в місцевому ресторані. Вона запам’яталася як сумлінна працівниця і привітна людина, та при цьому відзначали, що вона не охоча до розмов. («Рідкісна якість для жінок», — зауважував власник ресторану, скоса поглядаючи на свою дружину.)
Щовечора о чверть на десяту можна було бачити, як Антон Левіль, високий темноволосий чоловік із дивною розхристаною ходою, здійснював п’ятнадцятихвилинну прогулянку до ресторану, де крізь відчинені двері вітався з адміністратором, торкаючись капелюха, а потім чекав надворі, доки з’явиться його дружина. Він пропонував їй руку, вона бралася за неї, і вони разом поверталися назад, де-не-де сповільнюючи хід, аби помилуватися заходом сонця над озером чи по-особливому прикрашеною вітриною магазину. Це, за словами сусідів, було в них традиційним завершенням кожного робочого дня, і вони рідко від нього відступали. Траплялося, що мадам Левіль відправляла поштою посилки, маленькі подарунки на адресу в північній Франції, та за винятком цього зовнішній світ, здавалося, їх мало цікавив.