Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
Лів простягає картину приставу. Лише на мить пальці відмовляються відпускати її, наче її внутрішнє «я» вирішило проігнорувати розпорядження. Коли ж вона нарешті віддає її, той миттєво завмирає на місці, наче вона дала йому щось радіоактивне.
«Пробач мені, Софі», — каже вона про себе — і раптом, відкрившись, обличчя «Дівчини» дивиться прямо на неї.
Невпевненим кроком Лів повертається на місце, перекинувши через руку вже не потрібну ковдру. Вона майже не чує гомону, що наростає навколо неї. Суддя перемовляється з двома адвокатами. Кілька людей, мабуть, репортери вечірніх газет, прямують до виходу, а нагорі серед публіки триває жвава бесіда. Генрі торкається її руки і шепоче якісь слова про те, що вона зробила добру справу.
Вона сідає, дивиться на коліна, на обручку, яку постійно крутить на пальці, і питає себе, як можна почуватись настільки спустошеною.
А потім вона чує:
— Перепрошую?
Слова повторюються двічі, перш ніж їх стає чути крізь гамір. Вона підіймає очі, обертаючись слідом за іншими, — і там, у дверях, стоїть Пол Маккаферті.
На ньому блакитна сорочка. Його підборіддя сіре від щетини. З виразу його обличчя неможливо вгадати, що в нього на думці. Притримуючи двері відкритими, він вкочує до зали інвалідне крісло. Він озирається, шукаючи її очима, і раптом у цілій залі залишаються тільки вони двоє. «Ти в порядку?» — питає він самими лише губами, і вона киває, лише зараз збагнувши, що затримала подих, і дозволяючи собі видихнути.
Він знов вигукує, рівно настільки гучно, щоб перекричати шум:
— Перепрошую? Ваша честь?
Наче постріл, лунає стук молотка. У залі настає тиша. Джейні Дікінсон устає і обертається подивитись, що відбувається. Центральним проходом Пол котить перед собою в кріслі літню жінку, яка виглядає до неможливості старою. Її спина зігнута, наче пастуший посох, руки лежать поверх маленької сумочки.
Інша жінка, в акуратному синьому костюмі, поспішає слідом за Полом, пошепки радячись із ним на ходу. Він жестом показує на суддю.
— Моя бабуся має важливу інформацію в цій справі, — каже жінка. Вона говорить із сильним французьким акцентом. Крокуючи вздовж центрального проходу, вона збентежено озирається на людей по обидва боки.
Суддя підіймає руки.
— Чом би й ні? — голосно буркоче він. — Схоже, всі тепер хочуть узяти слово. Подивимось, чи, може, прибиральниця теж бажає висловити власну думку, чому б нам не вислухати і її теж?
Жінка чекає, і він розсердженим тоном каже:
— О, заради всього святого, мадам. Займайте трибуну.
Вони обмінюються кількома словами. Суддя підкликає двох адвокатів. Розмова затягується.
— Що відбувається? — щосекунди питає Генрі, сидячи поряд із Лів. — Що, заради Бога, відбувається?
У залі знову запановує тиша.
— Вочевидь, ми повинні вислухати, що має сказати ця жінка, — виголошує суддя. Він береться за ручку і гортає свої записи. — Хотів би я знати, чи когось тут узагалі цікавить така буденність, як вердикт суду.
Крісло старої жінки розвертається, зупиняючись біля трибуни. Свої перші слова вона промовляє французькою. Її онучка перекладає.
— Перш ніж майбутнє картини буде вирішено, ви повинні про дещо дізнатися. Ця справа ґрунтується на хибному припущенні, — онучка зупиняється і нахиляється, щоб вислухати стару жінку. Потім випростується знову. — Картину «Дівчина, яку ти покинув» ніколи не викрадали.
Суддя трохи подається вперед.
— І звідки вам знати про це, мадам?
Лів підіймає голову, щоб бачити Пола. Його погляд прямий, непохитний і, хоч як дивно, тріумфальний.
Стара жінка підносить руку, наче відсторонюючи онуку. Трохи відкашлявшись, вона починає говорити повільно й чітко, цього разу англійською.
— Тому що я і є та людина, яка віддала її комендантові Генкену. Моє ім’я Едіт Бетюн.
Мене висадили невдовзі після світанку. Не знаю, як довго ми були в дорозі: лихоманка настільки оволоділа мною, що сни і реальність змішались і я вже не знала напевне, чи ще живу, чи, наче привид, переношуся з одного світу до іншого. Заплющуючи очі, я бачила, як моя сестра зачиняє віконниці в барі і з усмішкою обертається до мене, як сонце грає в її волоссі. Бачила, як сміється Мімі. Бачила Едуарда, його обличчя, руки, своїми вухами чула його голос, м’який і задушевний. Я намагалася торкнутися його, але він зникав, і я прокидалася на підлозі вантажівки і бачила перед собою солдатські чоботи. Щоразу як машина потрапляла в канаву, моя голова розколювалася від болю.