Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
Вони були у Швейцарії. Отримали фальшиві посвідчення, видані за місцем «служби німецькій державі», після чого їх відвезли до лісу поблизу швейцарського кордону. Софі була настільки хвора, що Едуарду довелося нести її на руках останні п’ятнадцять миль до контрольно-пропускного пункту. Охоронець, який віз їх, попередив, що вони не повинні намагатися зв’язатись ні з ким у Франції чи наражати на загрозу викриття тих, хто їм допоміг. Під листом стояв підпис: «Марі Левіль».
Жінка обвела поглядом залу суду.
— Вони залишились у Швейцарії. Ми знали, що їй не варто ніколи повертатися до Сент-Перонни — настільки сильна була пам’ять про німецьку окупацію. Якби вона з’явилася, почалися б питання. І, звичайно ж, на той час я вже збагнула, хто допоміг їм утекти разом.
— Хто ж це, мадам?
Жінка підібрала губи, наче навіть зараз ці слова коштували їй чималих зусиль.
— Комендант Фрідріх Генкен.
— Пробачте мені, — каже суддя. — Це дуже незвичайна історія. Але я не розумію, як це стосується зникнення картини.
Едіт Бетюн опановує себе.
— Елен не показала мені листа, але я знала, що він не йде в неї з голови. Вона нервувала, коли поряд був Орельєн, хоча після арешту Софі він майже не зазирав до «Червоного півня». Наче йому нестерпно було там перебувати. Але потім, за два дні, коли його не було, а малеча поснула в сусідній кімнаті, вона покликала мене до своєї спальні. «Едіт, мені потрібно, щоб ти дещо для мене зробила».
Вона сиділа на підлозі, підпираючи однією рукою портрет Софі. Вона дивилась у лист, ніби щось перевіряючи, злегка хитала головою, а потім, узявши крейду, написала кілька слів на зворотному боці картини. Тоді сіла навпочіпки, востаннє переконуючись, що все зробила правильно. Дбайливо загорнула картину в ковдру і простягнула мені.
«Після обіду пан комендант іде на полювання в ліс. Я хочу, щоб ти віднесла це йому».
«Ніколи», — я ненавиділа цього чоловіка з усією пристрастю. З його вини я втратила матір.
«Зроби, як я кажу. Я хочу, аби ти віднесла це пану комендантові».
«Ні».
У ту мить я його не боялася — він уже зробив мені найгірше, що можна було уявити, — я просто ані хвилини не бажала перебувати поряд із ним.
Елен подивилася на мене і, схоже, зрозуміла, наскільки серйозно я налаштована. Вона обійняла мене. Ніколи ще я не бачила її настільки рішучою.
«Едіт, пан комендант повинен отримати цю картину. Ми з тобою можемо бажати йому смерті, але ми повинні поважати… — вона завагалася, — бажання Софі».
«То віднеси ти».
«Не можу. Якщо я це зроблю, про це говоритиме все місто, а ми не можемо допустити, щоб моє ім’я було знеславлене, як ім’я моєї сестри. До речі, Орельєн збагне, що щось відбувається. А він не повинен знати правду. Ніхто не повинен, заради її та нашої безпеки. Ти зробиш це?»
Я не мала вибору. Того дня, коли Елен подала мені знак, я взяла картину під руку і пішла алеєю, крізь пустку й до лісу. Нести було важко, рама натирала мені пахву. Він був там з іншим офіцером. Коли я побачила їх двох із рушницями в руках, мої коліна затремтіли від страху. Помітивши мене, він наказав іншому відійти. Я повільно йшла крізь дерева, і мої ноги мерзли від холодного лісового ґрунту. Побачивши мене, він дещо занепокоївся, і я пам’ятаю, як подумала в ту мить: «Чудово. Зараз ти в мене втратиш спокій назавжди».
«Ти хотіла поговорити зі мною?» — спитав він.
Я не хотіла віддавати її. Не хотіла, що він отримав від нас хоч щось. Він уже забрав двох найдорожчих людей у моєму житті. Я ненавиділа цього чоловіка. І, гадаю, саме в ту мить у мене й виникла та задумка.
«Тітка Елен каже, я повинна віддати це вам».
Він узяв у мене картину і розгорнув її. Глянув на неї невпевнено, повернув іншим боком. Коли він побачив те, що було написано на звороті, в його обличчі сталася якась дивна зміна. Воно пом’якшилося, лише на мить, і його блакитні очі зволожилися — так, ніби йому хотілося плакати від радощів.
«Danke, — тихо сказав він. — Danke scho¨n[80]».
Він перевернув її, щоб подивитися в обличчя Софі, потім знову перевернув і ще раз прочитав про себе напис.
«Danke», — тихо повторив він, їй чи мені, я не знала.
Мені нестерпно було бачити його радість, його відверте полегшення після того, як він зруйнував усі мої шанси на щасливе життя. Я ненавиділа цього чоловіка більше, ніж будь-кого в житті. Він знищив усе. І тоді я почула свій голос, дзвінкий, наче дзвоник у непорушному повітрі.
«Софі померла, — сказала я. — Після того як ми отримали її розпорядження віддати вам картину. Померла від “іспанки” в таборах».
80
Дякую. Дуже дякую (нім.).