Дівчина, яку ти покинув

Лів устає і пробирається вперед, не випускаючи з рук картини. Вона чує кожен свій крок по дерев’яній підлозі, гостро відчуває погляди, що пронизують її звідусіль. Генрі, мабуть, досі побоюючись за картину, стає в кількох кроках від неї.

Вона глибоко вдихає.

— Я хочу сказати кілька слів про «Дівчину, яку ти покинув», — на секунду вона замовкає, помічаючи подив на обличчях, і продовжує. Її голос високо тремтить на фоні суцільної тиші, і здається навіть, що цей голос належить не їй.

— Софі Лефевр була хороброю жінкою, гідною поваги. Я думаю… я сподіваюся, це зрозумів кожен після всього, що було почуто в суді, — краєм ока вона бачить обличчя Джейні Дікінсон, яка щось виводить у своєму блокноті, чує шепіт адвокатів, які відверто нудьгують. Вона стискає пальці на рамі і змушує себе продовжувати.

— Мій покійний чоловік, Девід Голстон, також був доброю людиною. Справді доброю. І зараз я вірю: якби він знав, що портрет Софі, картина, яку він дуже любив, має таку… таку історію, він сам віддав би її вже давно. Моя участь у цьому процесі призвела до того, що його добре ім’я було стерто з назви будівлі, яка була його життям, його заповітною мрією. І це для мене — джерело невичерпного смутку, адже ця будівля — Ґолдштейн-білдінг — мала увічнити його пам’ять.

Вона бачить, як стрепенулися репортери і їхніми лавами прокотився зацікавлений шепіт. Деякі з них радяться між собою і хапаються за ручки.

— Цей процес — ця картина — здебільшого зруйнувала те, що мало стати його спадком. Так само як знищила Софі. Через неї вони обоє зазнали кривди. — Її голос тремтить. Вона обводить поглядом присутніх. — З цієї причини я хочу, аби в протоколі було зафіксовано: рішення відстоювати картину було моє і тільки моє. І якщо я помилялася, мені дуже шкода. Це все. Дякую.

Лів робить два незграбні кроки вбік. Вона бачить, як репортери несамовито строчать у своїх записниках, один із них уточнює написання прізвища Ґолдштейн. Двоє адвокатів на лаві щось терміново обговорюють.

— Чудовий хід, — тихо каже Генрі, нахиляючись до неї. — З вас би вийшов гарний адвокат.

«Я зробила це», — подумки каже вона собі. Тепер, що б там не робили Ґолдштейни, ім’я Девіда публічно пов’язане з будівлею.

Суддя вимагає тиші.

— Місіс Голстон, ви закінчили вашу промову? — втомлено питає він.

Лів киває. Її горло пересохло. Джейні пошепки перемовляється зі своїм адвокатом.

— А це у вас картина, яка є предметом судового розгляду, так?

— Так, — вона й досі притискає до себе картину, наче щит.

Суддя обертається до судового пристава.

— Чи можна подбати, щоб картина була розміщена під наглядом у безпечному місці? Я не впевнений, що вона має бути тут. Місіс Голстон?