Книга дивних нових речей
- Автор: Фейбер Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-977-4
- Переводчик: Олег Лесько
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Книга дивних нових речей». Краткое содержание книги:
Як мені переконати тебе щодо свого ставлення до нашої дитини? Це правда, що раніше мене хвилювала думка, чи зможу я бути хорошим батьком. Правда й те, що відповідальність лякає. Але це неправда, що я ніколи не планував чи не хотів мати дітей із тобою. Я хочу, і дуже сильно. Коли я повернуся додому, ти вже будеш на пізніх місяцях вагітності, і, я сподіваюся, ти погодишся на якийсь час полишити роботу. Тобі не можна буде підіймати нічого важкого і хвилюватися через усі ці лікарняні справи, коли всередині тебе ростиме дитина. Як ти ставишся до того, щоб піти у відпустку для вагітних, щойно я повернуся? Ми змогли б розслабитися й підготувати все як належить.
Ще одне, про що ніхто з нас досі не згадував, — це гроші. Ми не думали про них, коли нагодилася ця робота — нас обох захопила лише можливість такої місії. Але, з іншого боку, мені заплатять чималу суму — більше, ніж кожен із нас отримував будь-коли. Раніше, розрахувавшись зі своїми витратами на проживання, ми надлишок своїх коштів віддавали на Божі справи. Ми профінансували чимало добрих справ. Але наша дитина — це теж добра справа, і я певен, що Господь зрозуміє, якщо ми відкладемо інші проекти на потім. Ось що я пропоную: використаймо гроші, які принесе моя місія, щоб переїхати до нового будинку. Зважаючи на те, що ти мені розповідаєш, лишатися в місті стає дуже неприємно, навіть небезпечно. Тож переберімося до замістя, в сільську місцевість. Там розвиватися нашій дитині буде краще. А щодо церкви: коли я повернуся, вони вже перебудуться без мене півроку, і я певен, що Джефф залюбки погодиться пасторувати й далі, а якщо ні, знайдеться хтось інший, хто пристане на це. Церкви не повинні надто сильно залежати від душпастиря.
Я пишу, і все мені стає зрозумілим. Спершу я гадав, що тобі варто йти у відпустку, але тепер, що більше над цим думаю, то більше переконуюсь: краще тобі звільнитися взагалі. Мабуть, давно вже слід було це зробити. За всі ці роки керівництво завдало тобі стільки страждань, і нічого не змінюються на краще. Ти можеш боротися з ними до останнього подиху, а вони все одно правитимуть своєї. Ну що ж, нехай. А ми присвятимо себе батьківству й розпочнемо новий етап нашого життя.
Кохаю всім серцем
Пітер
— Привіт! — сказала Манілі. — Що з вашим вухом?
— Усе гаразд, — відповів чоловік. — Рана вже затягнулася. Жінка підсіла до Пітера, коли той сидів у їдальні, сьорбав чай і намагався переконати себе замовити щось поїсти. Вітаючись, він усміхнувся, хоча знав, що стражденний вираз нікуди не подінеться з його обличчя. Манілі, на відміну від нього, мала бадьорий і розслаблений вигляд. Вона зробила зачіску, яка їй дуже личила. Можливо, навіть пофарбувалася, тому що раніше, наскільки Пітер пригадував, вона мала мишасте волосся, а тепер воно стало медового кольору. Але ж, з іншого боку, у світлі, яким було залито їдальню, усе мало якийсь медовий відтінок. Пітерів чай відсвічував яскраво-помаранчевим, наче добре зварене пиво.
— Я трохи вас уникала, — промовила Манілі. — Вибачте.
— Я гадав, що ви зайняті, — тактовно відказав Пітер.
Невже вона вибрала саме цей день, щоб прийняти Ісуса у своє серце? Пітер сьогодні не був до цього готовим.
Манілі сьорбнула крізь соломинку полуничного коктейлю зі соєвого молока, а потім загрузла у великій порції картопляного пюре з несправжньою сосискою.
— Вам личить ця зачіска, — сказав Пітер.
— Дякую, — відповіла жінка. — А ви чому не їсте?
— Я... мені наразі не хочеться.
Манілі кивнула з розумінням, наче поруч із нею сидів чоловік, що страждав від похмілля. Кілька чималих шматків сосиски зникли в її роті, і вона запила їх ще одним сьорбком сої.
— Я розмірковувала про нашу розмову після Северинового похорону.
«Ось і воно, — подумав Пітер. — Господи, будь ласка, даруй мені Свою милість!»
— Що ж, я завжди тут, до ваших послуг.
Манілі підсміхнулася.
— Тільки не тоді, коли в Місті Потвор підсмажуєте собі вуха.
— Із вухами не сталося нічого страшного, — сказав Пітер. — Мені просто треба бути трохи обережнішим.
Знову серйозна, Манілі подивилася йому просто в вічі:
— Слухайте-но, вибачте мені за те, що я тоді сказала.
— Вибачити?
— Мені здається, я дарма вас збаламутила.
— Збаламутила?
— Ми зі Северином були трохи близькі. Не в романтичному плані, але ми... ми вирішили разом багато проблем, на всіляких проектах. І коли він помер, для мене це був сильний удар. Я дуже розхвилювалася. Ваша промова на похороні була чудова, і ви майже переконали мене в... ну знаєте... в усьому цьому про Бога та Ісуса. Але це не моє. Я обміркувала все ще раз. Це просто не моє. Вибачте.