Книга дивних нових речей

— Гарнюні? Ці овочі? Поглянь їм в очі. У них у мозку три звивини, не більше.

— Може, вони кусаються?

Отак вони й стояли, жартували й раділи як діти, доки чудернацька процесія посувалася повз них.

— Агов, Пітере! Як воно, братухо?

То був Бі-Джи. У веселому гуморі, хоч і мав потребу скористатися серветкою: судячи з вершкових «вус», що облямовували його верхню губу, цей вихід на прогулянку очевидно заскочив Бі-Джи під час того, як він їв чи пив щось біле й пінисте.

— У мене все гаразд, Бі-Джи, — відказав Пітер. — Трохи втомлений. А в тебе як справи?

— Усе торчком, старий, усе торчком. Ну ти скажи, хіба ці чуваки не прикольні? — Він указав на зграю тварин, що посувалася повз них, погойдуючи гладкими задками і не порушуючи строю.

— Неймовірне видовище, — погодився Пітер. — Я радий, що не пропустив його. Мені ніхто нічого не сказав.

— Передавали по гучномовцю, братухо. Голосно й чітко.

— У моїй кімнаті нічого не передавали.

— Ет, вони, напевно, вимкнули його у твоєму номері, старий. Із поваги до тебе. Тобі ж треба зосередитися на всіляких своїх духовних справах. Воно тобі треба, щоб хтось по п’ятдесят разів на день гудів над вухом: «Такий-то й такий-то, зайдіть, будь ласка, в кімнату номер двадцять п’ять!», або «Прохання всьому персоналу з’явитися на вантажний пост!», або «Перукар приймає одну годину в кімнаті номер дев’ять!», або «Агов, усі! Піднімайте свої дупи і хутко до виходу зі Східного крила, тому що до нас суне ватага кумедних маленьких чортенят!»?

Пітер усміхнувся, однак новина про те, що його відімкнули від системи загального оповіщення, стурбувала. Він і без того був відгороджений від життя мешканців бази.

— Що ж, — зітхнув він, — я б дуже засмутився, якби прогавив таке.

— Але ж ти не проґавив, братухо, — засяяв усмішкою Бі-Джи. — Ти не прогавив. — Він моргнув бровами, вказуючи вгору. — Тобі, напевно, звідти маякнули, еге ж?

— Може, й звідти.

Зненацька Пітера охопила втома; на плечах важким тягарем повисли просяклий потом одяг і невгамовне відчуття власної неповноцінності. У голові знову спливли загадкові вказівки Бога про потребу вчитися і сповняти свою службу.

Бі-Джи перейшов до справи: через це, власне, він і пробивався крізь натовп своїх колег до Пітера.

— То як би їх назвав ти?

— Кого — їх?

— Наших прикольних дружків, — відказав Бі-Джи і махнув рукою в бік полчища, яке відходило.

Пітер замислився на мить.

— Оазяни мусять мати якусь назву для них.

— Нам від того користі катма, братухо.

Бі-Джи скривився, висолопив язика і почав белькотати, як ідіот. Уже за секунду, з незворушністю професійного комедіанта, він набув поважного вигляду.