Книга дивних нових речей

Дорогий Пітере , — прочитав він, коли знову сів за «постріл». — Краще б ти запропонував повернутися додому замість того, щоб нагадувати мені, скільки грошей ми отримаємо, якщо ти залишишся. Так, я знаю, як неймовірно багато зусиль і коштів АМІК витратив, щоб найняти тебе. Якби ти запропонував покинути Оазу негайно, я, напевно, вмовляла б тебе цього не робити. Але мені було би приємно знати, що тобі не байдуже і ти розглядаєш таку можливість, утім ти чітко дав зрозуміти, що про це не думаєш. Очевидно на всі сто, що ти твердо вирішив добути там до кінця. Я розумію, така нагода випадає раз у житті.

Твоє настирливе спонукання перебратися за місто збурило мої почуття, тому що цілком природно для будь-кого в моєму становищі прагнути чимдуж утекти від усіх невдач і почати заново в ідилічних умовах. Але потім втрутився здоровий глузд, і я знову розсердилася на тебе. Ти хоч уявляєш, як зараз виглядає замістя? Ти газети взагалі читаєш коли-небудь? (Риторичне запитання — я знаю, що ця прикра звичка є тільки в мене.) Замістя — це пустище закинутих заводів, збанкрутованих ферм, пристанище для безробітного бозна-відколи люду, потворних супермаркетів і комісійних крамниць. (Слухай, цікаво, може, в тих супермаркетах ще лишився запас якихось шоколадних ласощів. Оце була б заохота...) АМІК заплатить тобі чималу суму грошей, але ж не мільярди, а нам, щоб улаштуватися на новому місці, потрібні саме мільярди. У сільській місцевості ще лишилися мальовничі безпечні куточки для середнього класу, де, я впевнена, нашій дитині буде значно краще зростати, ніж тут, у місті, але ціни там просто захмарні. А якщо наше дитя опиниться в якійсь Богом забутій глушині, де половина населення алкоголіки або наркомани, а в школах — лише невдахи й малолітні злочинці, то хіба ж так буде краще? Ти кажеш: лишімо все в Божій волі, але хто буде насамперед вирішувати, чи переїжджати? Ти.