Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
- Автор: Паолини Кристофер
- Серия: Спадок #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 978-966-08-3879-6
- Переводчик: Александр Леонидович Ушкалов
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри». Краткое содержание книги:
Найперше — це обіцянка своєму двоюрідному братові Рорану визволити його кохану Катріну з полону короля Галбаторікса. Але не тільки це. Ерагон дав клятву вірності і варденам, і ельфам, і гномам. Тож коли тривога охоплює повстанців і небезпека чатує на них з усіх боків, Вершник дракона має зробити свій вибір — вибір, що визначить його долю не тільки на просторах Імперії, а й поза ними, вибір, що згодом стане для нього справжнім випробуванням.
Ерагон — одна-єдина надія на звільнення від тиранії. Чи зможе цей звичайний юнак об'єднати армію повстанців і здобути перемогу над королем?
— Я ще ніколи не бачив ваших сіл, — мовив Ерагон. — Мабуть, ви дуже добре їх ховаєте.
— Авжеж, вони добре заховані й добре захищені. А ті, кому щастить побачити наші оселі, зазвичай не доживають до тієї миті, коли можуть комусь про них розповісти.
По цих словах Вершник пильно глянув на ургала, а потім спитав дуже серйозним голосом:
— А як так сталося, що ти вивчив нашу мову, Гарцхвогу? Невже серед вас жила людина? Ви тримали когось із моєї раси в рабстві?
Гарцхвог витримав погляд Ерагона, навіть оком не зморгнувши.
— У нас немає рабів, Вогнемече. Я просто забирав знання тих людей, яких переміг у бою, і ділився цими знаннями зі своїм племенем.
— Ти вбив багато людей, чи не так?
— Ти теж убив багатьох ургалів, Вогнемече. Саме тому ми й маємо бути спільниками. Адже без цього і у твоєї, і в моєї раси є всі шанси стати рабами.
Ерагон схрестив руки на грудях, його очі недобре зблиснули.
— Якось ми з Бромом переслідували разаків і зайшли до Язуака, невеличкого села на березі річки Нінор. Усі його мешканці були мертві, а їхні тіла було звалено в купу на майдані. А на верхівці цієї купи стирчав спис, на якому висіло тіло немовляти. Це було найжахливіше видовище з тих, які мені коли-небудь доводилось бачити. І це зробили ургали…
— Послухай мене, Вогнемече, — відповів на те Гарцхвог, — перш ніж у мене з'явились роги, батько узяв мене разом із собою до одного з наших сіл у західній частині Хребта. І ми знайшли всіх наших побратимів мертвими — їх катували, перш ніж убити. На те село напало кілька великих загонів із Нарди, і нікому з ургалів не пощастило втекти. Ніде правди діти, Вогнемече, ми дужче за інші раси любимо війну, і це безліч разів нас губило. Наші жінки не визнають ургала за чоловіка, аж доки той не переможе в бою трьох суперників. Бій приносить нам радість, але це не означає, що ми не вміємо визнавати своїх помилок. Ми змінимося, бо інакше на нас чекає смерть. У нас немає виходу, бо якщо нас усіх не винищить Галбаторікс, то, перемігши його, про це подбаєте ви з Насуадою. Хіба не так?
Ерагонове підборіддя нервово затремтіло, проте він усе ж таки кивнув:
— Може, й так.
— Тоді який сенс дорікати одне одному помилками минулого? Якщо ми будемо завжди пам'ятати те зло, яке наші раси заподіяли одна одній, то між людьми й ургалами ніколи не буде миру.
— А що нам робити тоді, коли ми все-таки переможемо Галбаторікса й Насуада віддасть твоїй расі обіцяні землі? Невже через двадцять років ваші сини почнуть грабувати й убивати, аби похизуватись перед ургалками? Ти ж добре знаєш свою історію, Гарцхвогу, і чудово розумієш, що так було завжди, коли ургали укладали мирні угоди.
Гарцхвог глибоко зітхнув і відповів далеко не відразу:
— Тоді нам доведеться лиш сподіватись, що десь далеко-далеко за морями живуть інші ургали, значно мудріші за нас, бо навряд чи ми виживемо на цих землях.
Потому розмова урвалась, і табір поринув у тишу. Гарцхвог розлігся прямісінько на землі, а Ерагон закутався в плащ і сперся спиною на пеньок, розглядаючи зірки, що мерехтіли як на небесах, так і в його думках…
Наприкінці наступного дня мандрівники побачили Беорські гори. Спочатку вони були всього лиш примарними силуетами на обрії, білими й багряними кутастими фігурами, але надвечір стали чітко вимальовуватись на горизонті, і Вершник навіть зміг розгледіти біля їхнього підніжжя темну смужку дерев. Над нею йшла значно більша смуга криги й снігу, а ще вище височіли сірі кам'яні вершини. Вони були такі високі, що на них не те що не росли дерева, а навіть не падав сніг.
Коли Ерагон побачив їх уперше, їхні неймовірні розміри вразили його до глибини душі. Він бачив гори на власні очі, але все його єство відмовлялось вірити в те, що на світі може існувати щось настільки гігантське. Середня висота цього гірського пасма сягала десяти миль, проте деякі піки були значно вищими.
Мандрівники бігли цілу ніч крізь темряву й не зупинялися половину наступного дня. Дообідня пора під Беорськими горами нагадувала скорше сутінки, й лишень опівдні сонце таки прорвалося між двома піками та залило землю своїм світлом. Тоді Ерагон зупинився на березі невеличкого струмочка й кілька хвилин зачудовано роздивлявся краєвид, що відкривався перед ним.
Правду кажучи, подальша мандрівка вздовж гірського Хребта весь час неприємно нагадувала Ерагонові його втечу з Джиліда до Фартхен Дура разом із Мертагом, Сапфірою та Арією. Юнакові навіть здалося, що він упізнає ті місця, де вони розбивали табір, після того, як перетнули Хадарацьку пустелю.