Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
— На полюс, коли до нього лишиться сто-двісті кілометрів, — відповів англієць, гордо підвівши голову, — вирушать тільки люди. Впряжуться в сани і потягнуть їх. Капітан Роберт Скотт вважає, і цілком слушно, що справжньої перемоги людина досягає тільки найбільшим напруженням своїх сил. А стійкості і самовідданості можна вимагати лише від тих, хто поставив перед собою цілком визначену мету, а не від тварин, які нічого не усвідомлюють. Тому Скотт постановив, що він сам з кількома товаришами виконає цю почесну роботу.
— Я можу тільки схилити голову перед таким благородством, — коротко відповів Амундсен, думаючи, що ні за які блага світу він не хотів бути серед тих людей, котрі самі тягтимуть по неходженій пустелі сотні кілограмів вантажу. Навіщо? В ім'я чого?
«Дорого заплатить Скотт за свою шалену впертість», — майнула в нього думка. Попрощалися холодно.
Всупереч своїм попереднім намірам, капітан судна «Терра Нова» одразу ж повернув до Мак-Мердо, щоб повідомити керівника англійської експедиції про те, що він бачив і чув у Китовій бухті.
ЯК У БІЛОМУ ПЕКЛІ ВИГРАТИ ЗМАГАННЯ З ЧАСОМ?
Добре натреновані собаки мчали, мов дияволи. Амундсенові навіть не треба було підганяти їх, він сам ледве встигав за ними. Пекло посічене снігом обличчя, осліплювало сонце, але він давно вже не відчував себе таким щасливим. Амундсен не міг надивитися на величний краєвид цього обширу, про який він з гордістю міг уже сказати «мій». До самого обрію, скільки сягало око, розпростерлась перед ним біла одноманітна пустеля. Зір не натрапляв на жодну темну цятку. Які пастки криє вона в собі, які перешкоди приготувала на їхньому шляху до полюса? Не зупиняючи упряжки, Амундсен ще раз озирнувся назад. Це був останній прощальний погляд. В сліпучому блиску прибережних льодів темніли щогли судна, що готувалося до зворотного рейсу. Лише через рік, через триста шістдесят п'ять днів, воно мало повернутися сюди, в Китову бухту. Що ж принесуть ці незвичайні дні, зовсім не схожі на інші?
«Фрам» борознитиме океани, боротиметься із штормами, а я тим часом мушу дістатися до полюса. І повернутися звідти. Чи побачуся ще коли-небудь з Нільсеном?»
Амундсен гнав од себе цю настирливу думку, як завжди, відкидав сумніви чи легкодухість. Набрав повні легені повітря, чистого, як джерельна вода. Він був радий, що, не чекаючи повного розвантаження судна, вирушив у дорогу, щоб закласти перший продовольчий склад на 80° південної широти. Його підганяло жадання дії. Хотів перевірити, чи добре підготувався до весняного штурму полюса, випробувати сили, розкрити таємниці невідомого шляху, з якого інші дослідники поверталися, не осягнувши мети.
Сніг сухо шерхотів під полозами; швидко бігли важко навантажені сани. Собаки мчали по насту, не провалюючись. От якби так і далі подорожувати під цим безхмарним неосяжним небом! В Арктиці Руалові рідко коли доводилося бачити таке небо. Та раптом сонячне коло заслонила легенька імла, яка дедалі густішала, і от уже незабаром усе довкола стало молочно-білим, засріблилося, замерехтіло міріадами іскринок. Амундсен зупинився в нерішучості, потер рукавицею запушені інеєм брови й підняв на хвильку захисні окуляри. Дивовижний сліпучий блиск різонув йому по очах. Ні, це не оптичний обман, зник десь горизонт, неможливо було відрізнити пагорка від улоговинки, льодові брили втратили свої обриси і вже не кидали найменшої тіні. Амундсен навпомацки ступив крок уперед і спіткнувся об сніговий горбик. Собаки теж почували себе невпевнено. Даремно Амундсен напружував зір — усе довкола сяяло дивовижною білизною[33]. Ні, таких перешкод в Арктиці не траплялося. Білої темноти там не буває. На щастя, завбачливий, як завжди, Амундсен знайшов вихід і тут. Щоб не загубити один одного в білій імлі й не збитися з курсу, він застосував свій метод походу. В молочній мерехтливій імлі раз у раз розлягався гучний голос Хансена, який вів першу упряжку.
— Ліворуч, ліворуч! — або ж: — Праворуч! Прямо! Це були команди для Престрюда, який ішов на лижах попереду каравану. Сам він не зміг би дотримуватися правильного напрямку. Хансен уважно, мов штурман на судні, пильнував, щоб стрілка компаса, закріпленого на його санях, ні на хвилину не відхилялась від курсу.
Чотири дні й чотири ночі тривав похід. На п'ятий день, пройшовши сто сімдесят кілометрів, мандрівники досягли 80° південної широти, де мали закласти перший продовольчий склад — перший опорний пункт для весняного штурму полюса.
33
Це явище відоме під назвою «біла імла». Воно спостерігається при сніговому покриві й суцільній легкій хмарності, яскравість яких майже однакова. При цьому повністю втрачається орієнтація.