Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
— Це була для нас хоч і сувора, але корисна наука, — сказав керівник експедиції після повернення. — Ми взяли собак більше ніж треба було, та й нас вирушило в дорогу забагато. Після ночівок збиралися щоразу, як ви самі бачили, понад чотири години. У поході ми не можемо собі дозволити такого гайнування часу. До полюса підемо вп'ятьох: Хансен, Бйоланд, Вістінг, Хассель і я. Візьмемо з собою лише п'ятдесят два собаки і восьмеро саней. Ліндстрьом зостанеться у Фрамхеймі. Юхансен і Стюбберюд на чолі з Престрюдом вирушать на Землю короля Едуарда VII і там провадитимуть дослідження, аж поки ми повернемось… Не переживайте, мої дорогі, — докинув він, помітивши, як посмутніли ті, хто зостається. — Пам'ятай, Престрюде, що на вашу трійку я покладаю неабияку місію. Ми йдемо в незнане, хтозна, що з нами буде, і, якщо не повернемось, ваша праця і наслідки ваших досліджень матимуть велику цінність. Ніхто тоді не посміє сказати, що «Фрам» даремно вирушив в Антарктиду.
Зібралися в похід дуже швидко. Амундсен, як завжди, не хотів розтягувати тяжкі хвилини розставання. Квапливі потиски рук, жарти, які нікого не смішили, а просто мали приховати хвилювання, радісне скавучання собак, цвьохкання батогів, — і ось уже темні силуети людей та упряжок зникли в сріблястій куряві.
— Що їх там чекає?.. — промовив Ліндстрьом, жалісливо шморгнувши носом.
— Ні слова більше про це! — крикнув раптом Престрюд, а за хвилину вже лагідніше додав: — Давайте, хлопці, домовимося не ставити один одному таких питань, доки вони не повернуться. Нам залишається тільки зціпити зуби й чекати.
— Аби ж хоч… — почав був Стюбберюд.
— Ти знов починаєш? Амундсен завжди повертається, — різко обірвав його Престрюд.
КРІЗЬ «ПЕКЕЛЬНІ ВОРОТА» ДО «ТАНЦЗАЛУ ДИЯВОЛА»
Зненацька розлігся глухий тріск. Сани захиталися, мов човен на гребені високої хвилі, та собаки з розбігу відчайдушним ривком шарпнули їх уперед і витягли тієї самої миті, коли вони почали зсовуватися в прірву.
— Ти бачив, Вістінг, вона хотіла нас проковтнути! Тебе, мене й собак, — сказав Амундсен спокійно, але мороз пішов у нього поза шкірою, коли він глянув у чорне провалля, що лишилося вже позаду.
Минуло всього кілька годин відтоді, як вони вирушили з Фрамхейма. Собаки, загартовані попереднім походом, добре після нього відпочивши, тягли сани легко, мов пір'ячко. Перша розколина була застереженням, але Амундсен не уповільнив темпу. Під час цієї зимівлі він не раз згадував жартівливу заяву Пірі: «Мені вдалося підкорити Північний полюс завдяки спиртівці, на якій можна було закип'ятити чай не за годину, а лише за десять хвилин. Мій успіх залежав від темпу». Руал вважав це зауваження американця дуже слушним. Інстинкт, може, більше, ніж розум, підказував нащадкові вікінгів, що треба рішуче братися за барки з цією білою пустелею, однак ні на мить не довіряти їй і якнайшвидше забиратися звідси.
Наступного дня небо грізно насупилося хмарами. Норвежці пам'ятали, що ця місцевість, вкрита невисокими, схожими на великі пухирі пагорбами, дуже небезпечна. Рухались обережно, і все-таки перші важко навантажені сани раптом зникли з очей, ніби крізь землю провалилися. Бйоланд миттю підскочив до вожака упряжки і вхопився за ремінь. Собаки розпластались на льоду, відчайдушно дряпали його пазурами й скавучали, але важка поклажа поволі стягувала їх у прірву.
— Скоріше, а то не втримаю, пущу! — хрипів Бйоланд. Жили у нього на лобі набухли, немов мотузки, здавалося, ось-ось лопнуть.
Амундсен з Вістінгом підоспіли в останню мить. Хассель і Хансен мерщій зачепили вірьовкою сани, що зависли над розщелиною. Прірва перестала втягувати сани, проте не відпускала здобичі. Як полярники не напружувалися всі разом, а проте не могли витягнути нагору тих кількохсот кілограмів. Тоді Вістінг, оперезавшись линвою, спустився у розщелину по гладенькій, слизькій стіні.
— Накинь петлю на ящик, відпусти кріплення, — командував Амундсен, в той час як Бйоланд, Хансен і Хассель приймали одну по одній речі, які подавав їм Вістінг.
«Ми врятувалися якимсь чудом, опинившись саме на цьому місці, — розповідав потім Вістінг. — Якби взяли трохи вправо або вліво, ніхто б із нас не лишився живий: там лід над прірвою був тонкий, як папір, а до дна… краще й не казати…»
Добувшись до першого складу, зупинились на дві доби. Собаки відпочивали, а люди лаштували сани до дальшої дороги. На кожні з них було покладено по чотириста кілограмів спорядження. Прямуючи далі позначеним прапорами шляхом, полярники без великих зусиль долали по двадцять вісім — тридцять кілометрів у день. Продовольчі склади, позначені сніговими буграми двометрової висоти, в погожі дні було видно здалека.