Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Отже, захищаючи Дзюбу, я захищав моральну поведінку від неморальної. Бути полторацьким — завжди легко. Бути дзюбами — завжди тяжко, як завжди буває тяжко чесній, принциповій, порядній і високоталановитій людині.
Мій лист-звернення „Місце в бою чи в розправі“ написано не з антирадянських, а з антидмитерківських позицій. Певен, що моя позиція — за радянську етику, тобто за справедливу, людяну, чесну. Певен, що стаття моя, писана з радянських позицій, переслідувала мету: щоб взаємини поміж дискутантами були чесними, відкритими, а не боягузливо-лицемірними, щоб ці взаємини базувалися на єдиному прагненні — обопільному прагненні добра й справедливости.
Цей лист, адресований до Дмитерка та редакції „Літературної України“, я міг показати комусь зі своїх знайомих, бо те, що я пишу до уряду чи літературних органів, я можу показати й літераторам чи просто читачам. Я не пам'ятаю такого, щоб цього листа, знайомлячи, показував Л. Селезненкові.
Нарешті, згадки про те, що лист було надруковано в Парижі, до мене може стосуватися щонайменше: свого листа я слав до „Літературної України“, яка його не надрукувала. А до Парижа я свого листа не слав, до радіостанції „Свобода“ не передавав.
Не пам'ятаю й такого, щоб цього листа давав О. Я. Мешко.
Записано своєю рукою — В. Стус»[651].
8 липня допит Василя Стуса тривав майже шість годин. Із 11.40 до 17.20. Щоправда, із майже двогодинною перервою. Того дня поетові довелося спростовувати «антирадянський» зміст віршів та літературознавчих статей, який знайшов у них А. Каспрук:
«У Постанові згадано вірші збірки „Зимові дерева“. Писані вони не протягом 1963—1970 років, як сказано у Постанові, а протягом 1957—1969 pp. Вірші, названі наклепницькими, такими не є. В основі кожного з них — справжні факти, хай, може, як то кажуть, і не типові. Маю перечення до того, що слідство відносить часом і моє уявлення про життя людини на землі до числа наклепницьких („Отак живу, як мавпа серед мавп…“); що слідство відмовляє в реальності таких спостережень, як „У Мар'їнці стоять кукурудзи…“, „Йдуть три циганки розцяцьковані…“.
І зовсім уже вигадка слідства, ніби життя людей в Радянській Україні я змальовую як „добровільний допр“. Це пересмикування із недоброю метою: вираз узято з вірша, в якому йдеться про тяжке життя колгоспників у післявоєнний період. „Барліг“ — це там, де людина цілий день робить, а заробляє 200 грамів на трудодень або й залишається винною.
Таке саме пересмикування — у твердженні слідства, що „наша держава по Стусу — це „вітчизна боягузів і убивць““. Вислів узято з вірша 1965 p., написаного під впливом арештів серпня-вересня 1965 р. Позаду була доба сталінщини із незбагненним масовими запамороченням. Чотири роки тому був 22 з'їзд КПРС. І ось — арешти. Це не могло не викликати моєї реакції на анахронічні заходи — арешти, втаємничене слідство, організовані обмовляння, а згодом — закриті суди.
Втім, визнаю, що вислів мій — закатегоричний попри те, що ситуаційно його можна зрозуміти. „Право надриватися в ярмі“ — це мій особистий висновок із своєї дуже несправедливої, злочинно несправедливої до мене долі, коли мене звільнювали з роботи фізичної й за фахом, залишаючи цілком напризволяще.
Свою збірку я міг давати тим чи іншим знайомим чи товаришам по перу. Але кому саме давав — не пам'ятаю. Не пам'ятаю й такого, щоб Л. Селезненку я давав дві збірки, тобто два примірники.
У збірці „Веселий цвинтар“ — збірці експериментальній і невиваженій, немає жодного вірша, написаного з антирадянських чи наклепницьких позицій. Вона якоюсь мірою — гротескова, якоюсь — розпачна. Моя позиція — позиція осуду етичних людських аномалій. І — передусім етичних. Ніякого паплюження заходів партії з ушанування 100-річчя з дня народження Леніна там немає.
І вже зовсім безпідставне твердження, що СРСР там порівнюється з концтабором.
Насправді концтабір там береться як концтабір, до якого звикають, обсаджуючи колючий дріт квітами. Це вірш про адаптацію зору й душі. Слідство ж дає символові таку інтерпретацію, яка йому (слідству) вигідна, щоб виправдати свої вчинки по відношенню до мене.
Така ж неправда, що нібито я тверджу таке: соціалізм будується в нашій країні на крові й кістках. У вірші пам'яти репресованого М. К. Зерова є такі рядки:
651
Там само. — Арк. 295—307.