Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Отже, Печорський концентрак, і тільки Печорський концентрак, який слідство чомусь… ототожнює з СРСР.
І цієї збірки я не поширював. Міг її дати тому чи іншому літераторові, аби почути його думку про експериментальну, ще не відстояну збірку. Якби КДБ не втрутилося в мої суто авторські справи, можливо, я перетрусив би цю збірку, залишивши од неї лише поезії суб'єктивно-психологічного плану. Але слідство ловить людину напівдороги й, не питаючи, куди йдеш, звинувачує тебе за те, що не стало твоїм, над чим ти нахилився, роздумуючи й вагаючись.
Не пам'ятаю, щоб цю збірку я давав І. Світличному чи С. Шабатурі.
Так само не пам'ятаю про читання вірша „Колеса глухо стукотять“ Л. Селезненкові та І. Калиниченкові[652].
Отже, в оцінці обох збірок слідство дуже несправедливе, переслідуючи мету накинути мені те, чого в мене не було і не могло бути, накидаючи мені як переконання мої ситуативні настрої й подуми, даючи дуже й дуже тенденційну, а як часом — то й сфальсифіковану оцінку окремим творам.
Із другого боку, слідство зовсім не обходять такі „дрібниці“, як майже десятилітні регулярні труднощі автора віршів із надрукуванням своїх віршів у республіканських видавництвах, багаторічне знущання з автора — звільнення з роботи, цькування і т. д. і т. п., матеріальні злидні, в яких він, автор, перебував чи не від дитячих літ — той весь комплекс життєвих умовин, які так чи інакше спонукували до гірких, а часом — то й розпачливих думок-настроїв.
Слідство називає „ворожими“ дві мої статті — про творчість Володимира Свідзінського та Павла Тичини. Про „Феномен доби“ слідство пише: „Стус нав'язує читачеві антирадянські, націоналістичні погляди і уявлення“ про творчість П. Г. Тичини.
Такі звинувачення — дуже енергійні, але й дуже безпідставні. Жодних антирадянських тверджень у статті немає. Так само — і націоналістичних тверджень. Мені йшлося про трагедію геніального митця, позбавленого таланту в роки сталінського масованого наступу на творчу інтелігенцію.
Не вважаючи, що принцип партійности є негативним явищем, повторюю, що цей принцип партійности по-різному тлумачили А. В. Луначарський і Берія, Максим Горький і Сталін, М. Рильський і Каганович чи Малєнков.
Твердження ж слідства про те, що, на мою думку, принцип партійности в радянській літературі — це негативне явище, „одержавлювання“ і „спроневірний оптимізм“ — є така логічна абракадабра, на яку тяжко й відповісти, бо зрозуміти її — неможливо. Справа в тому, що я не адаптував окремих моментів — репресій 30-х років, голоду 1933 року, тенденційної критики Тичини в кінці 20-х років, ховання його ранньої творчости від широкого загалу, як то було в 30-ті роки. Слідство, закидаючи мені в провину, бере на себе сміливість твердити, що голод 1933 року був нормальним явищем, що репресії над письменниками в 30-ті роки були справедливими, що модуль Тичини, вироблений у кінці 30-х років, був мало не задуманий самим поетом із молодечих літ.
Що стосується статті про творчість В. Свідзінського, то в ній не тільки немає наклепів і паплюжень, як пише слідство, а й узагалі нема нічого з того, що б цікавило КДБ. Справа в тому, що доля Свідзінського в 30-ті роки багато в чому схожа до долі тих чи інших поетів після 1963 року — його майже не друкували, він, високий інтелігент за освітою, не міг знайти собі застосування в часи, коли українська (та й не тільки українська!) інтелігенція мусила або „перебудовуватися“, або йти освоювати Біломор-канал чи Комсомольськ-на-Амурі. Про це, звичайно, я і писав — іншими словами, як специфіку „гангренозної доби сталінського культизму“. Але, на мою думку, це факт. Такої втрати субстанції інтелігентности й інтелектуалізму, якої російська чи українська культури зазнали в 30-роки, вони, здається, не знали раніше і не знали пізніше.
Обидві статті я міг давати своїм знайомим — літераторам, але кому саме — не пам'ятаю. Мені ходило про те, щоб виточнити свою позицію, вберегтися од несправедливих і неточних думок, тверджень, настроїв.
Додам, що обидві статті було забрано в стадії незакінченій. По суті, КДБ перервало мою роботу над ними.
652
І Леонід Селезненко, й Іван Калиниченко факт читання цього вірша визнали, як визнав Калиниченко факт самовільного (себто без згоди автора) переписування тексту вірша. Василеві Стусу на час написання оскарження висунутих проти нього звинувачень це вже було відомо з очної ставки з Л. Селезненком та свідчень І. Калиниченка.