Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
У листі йдеться (всупереч твердженню слідства), що за нормальних умов із В. Морозом було б можна і треба дискутувати. Нарешті, прагнення, прохання, звернене до Уряду з тим, щоб „можлива судова розправа над Валентином Морозом не стала новою ганьбою для кожного з нас“, не може бути соціально шкідливим. Воно може бути лише індивідуально помилковим (це мій персональний лист до Уряду).
У листі „Кожне нормально організоване…“ слідство побачило „наклепи на національну політику КПРС“, чого там немає зовсім. Там є факти з донецьких умов — про відсутність українських шкіл, про переклади урядових постанов Республіки і т. д. Це не наклепи, а факти, з якими я стикався сам, працюючи в „Соціалістичному Донбасі“, навчаючись у педінституті, вчителюючи. Мою українську мову мешканці бувало не впізнавали, кажучи, що розмовляю я білоруською мовою…
У наступному зі згаданих листів я писав про арешти 1965 р., про те, що лист багатьох осіб, що занепокоїлися арештами, дістав принципового осуду з уст О. Полторацького, людини, що заплямувала себе з 20 і 30 pp. фактами літературного бандитизму (статті про Остапа Вишню). Мені видалась ситуація загрозливою, коли знову почали обстоювати правду і справедливість люди типу Полторацького, І. Стебуна, М. Шамоти, перед тим публічно критиковані за свою безпосередню участь у несправедливій критиці часів культу особи.
У листі йдеться про те, що минуле Караванського великих симпатій до себе не викликає (мається на увазі його біографія часів війни), але мотивація його нового засудження мені видалася значним анахронізмом, у дусі культівських часів.
Твердження, що я ніби „очорнюю радянську дійсність“, ніби тверджу, що на Україні переслідується інтелігенція — щонайменше неточні. Я писав про арешти серед молодої творчої української інтелігенції, а не про українську інтелігенцію взагалі. Я писав про те, що прибічники сталінського стилю роботи… знову взялися за своє („найсправедливіші статті“ пишуть полторацькі, а такі письменники, як О. Гончар, Ю. Смолич, М. Бажан, Б. Олійник, Є. Гуцало, — помиляються). І я звернувся до уряду за роз'ясненням, сподіваючись на відповідь. Бо правда не може бути на боці полторацьких. Бо полторацькі з огляду на своє минуле не мають морального права бути речниками соціалістичної справедливости та гуманізму. Я вважаю, що це стосується і листа-звернення „Місце в бою чи в розправі“. Категорично протестую проти накидання мені слідством „антирадянських позицій“.
Знаю, що атмосфера 20 і 22 з'їздів КПРС робила неможливою всі ці факти обшуків, арештів, судів, цькувань людей, які, може, і не завжди справедливі в своїй оцінці нових літературних умовин, що почали поступово складатися з 1963 року і продовжували гіршати далі, особливо ж після 1965 року.
Кажучи „час реакції“, я мав на увазі рецидив сталінізму, що почався в післяхрущовську добу. Те, що на Україні нищаться тисячі талантів, — вислів закатегоричний. Багато молодих і старших літераторів не має змоги друкувати своїх творів. Сувора і несправедлива критика торкнулась навіть таких літераторів, як Гончар, Б. Олійник, Є. Гуцало, В. Дрозд, Ю. Смолич і т. д. Це все — рецидиви забутої практики.
Багато здібних людей позбавлені змоги займатися навіть перекладною роботою. Додам, що, на жаль, немає статистики, скількох молодих літераторів цькували чи цькують.
Моє ставлення до речей — завжди ставлення людини, яку насамперед обходить етика. Саме через це я не міг не висловити своєї думки, коли бачу, що покоління Івана Дзюби — людей, що виросли і здобули моральної, громадянської конституції в часи 20 і 22 з'їздів КПРС, стали цькувати люди типу Полторацького чи Дмитерка, ці типові представники культівського „громадянського“ служіння. Коли молодь, виховану на ідеалах 20 і 22 з'їздів, починають цькувати люди із заплямленою від часів Сталіна біографією; коли ці останні, до того ж, вдаються до вигадок і прямих інсинуацій (як то Полторацький „приписав“ В. Чорноволові вигадану фразу), то це не може бути прогресом. Це свідчить про те, що люди типу Полторацького тягнуть громадську думку назад, до часів несправедливих і часів, засуджених за уможливлену ними практику керівництва з допомогою залізного сталінського наказу, з допомогою „волюнтаристської“ логіки.