Чаклун та сфера. Темна вежа IV

Хоча змалечку їх муштрували, як яструбів, під зброю, Катберт і Алан досі поділяли одне помилкове переконання, властиве багатьом хлопчикам їхнього віку: переконання в тому, що дорослі кращі за них, принаймні в таких справах, як планування і роздуми, переконання в тому, що дорослі знають, що вони роблять. Роланд, навіть попри свою любовну лихоманку, вже в це не вірив, але його друзі забули, що у грі в Замки обидві сторони діяли наосліп. Вони б неабияк здивувалися, якби знали, що принаймні двоє з трьох Великих мисливців за трунами дедалі більше непокояться через трьох молодиків із Внутрішнього світу і вже вкрай знудилися від очікування, в яке грали обидві сторони.

Якось рано-вранці, коли Мисливець вже виріс наполовину, Рейнолдз і Діпейп разом спустилися сходами з другого поверху «Раю для подорожніх». У великій залі було тихо, за винятком похропування і посвистування крізь слиз у носі. Гулянка у найбучнішому шинку Гембрі вкотре скінчилася.

Джонас у компанії мовчазного гостя грав у Терплячку Канцлера за столиком Корал ліворуч від стулкових дверей. Тієї ночі на ньому був плащ, а з рота, коли він схилявся над картами, трохи парувало. Морозу надворі ще не було, але невдовзі він ударить — про це свідчив крижаний холод у повітрі.

Його гість теж дихав парою. Скелетоподібний Кімба Раймер був укутаний у сіру накидку, подекуди звеселену помаранчевими смужками. Вони з Джонасом саме збиралися потеревенити про справи, коли з’явилися Рой і Клай (Пінч і Джиллі, подумав Раймер), вочевидь до наступної ночі вже скінчивши орати й сіяти в ліжках на другому поверсі.

— Елдред, — сказав Рейнолдз, а тоді: — Сей Раймер.

Раймер кивнув у відповідь, з ледь помітним презирством обводячи поглядом Рейнолдза і Діпейпа.

— Довгих днів і приємних ночей, джентльмени.

«Атож, світ зрушив з місця, — подумав Раймер, — якщо такі мерзенні люди стають важливими персонами». Сам Джонас був лише трохи кращий за них.

— Можна на пару слів, Елдреде? — спитав Клай Рейнолдз. — Ми тут з Роєм перемовилися, і я…

— А дарма, — перебив Джонас своїм деренчливим голосом. Помираючи, Раймер не здивується, коли почує, що такий самий голос у Ангела Смерті. — Від балачок ви ще, Боже борони, думати почнете. А думати для таких, як ви, небезпечно. Це як колупати в носі гострим кінцем кулі.

Діпейп огидно захихотів, наче до нього не дійшло, що жарт стосувався і його теж.

— Джонасе, слухай, — почав Рейнолдз, а тоді з сумнівом зиркнув на Раймера.

— Від сея Раймера у нас таємниць нема, — Джонас виклав новий ряд карт. — Він же наш головний начальник. Я граю в Терплячку Канцлера на його честь.