Вулиця Червоних Троянд
- Автор: Стась Анатолий Алексеевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вулиця Червоних Троянд». Краткое содержание книги:
До книги увійшли:
… Того дня, коли Шварц взявся задовольнити ново замовлення «Ардельт-верке», комендантові особливо не щастило. Він ретельно переглянув першу сотню карток, за нею — другу, третю… Спалив з десяток сигарет, ні з сього ні з того вилаяв Руді, гарикнув на начальника табірної охорони, коли той поткнувся до кабінету, однак потрібних спеціалістів виявити і в четвертій сотні карток не вдалося.
Десь аж у сьомій чи у восьмій сотні карток, коли в Шварца вже ряботіло в очах від прізвищ, імен, дат народження, він, нарешті, відклав убік два сині папірці й полегшено зітхнув, відкинувшись у кріслі. А за чверть години до кабінету ввели двох чоловіків. Шварц упізнав їх одразу. Задоволений від того, що нудна процедура копирсання в паперах скінчилася, комендант зволив навіть пожартувати:
— О, порушники спокою! Ну як, у Бургвайде вас провчили палицями добро? Відбили охоту зчиняти бійки?
В'язні мовчали. Смикаючи скаліченою осколком рукою, помічник коменданта зловтішно поспішив доповісти:
— Не допомогла їм наука. Сьогодні вони знову побили прибиральника. — Руді показав на Бунелика. — Ось цей шпурнув черевиком йому в обличчя, а цей, — кивнув на Кисельова, — розірвав йому вухо.
Стефан Шредерс стояв за спиною Шварца: в його обов'язки входило оглядати в'язнів перед відправкою з табору на підприємство. Комендант повернувся до лікаря.
— Ви й тепер маєте намір заступатися за них?
— Ні, — насупився Шредерс. — Тепер бачу, гер комендант, ці типи безнадійно несправимі.
Шварц задоволено підняв палець.
— Ви починаєте набиратися розуму, лікарю. — Він холодно поглянув на Кисельова та Бунелика. — Будете працювати, то забудете про дурість. Ми вміємо укоськувати непокірних. Ви невдоволені?
— Ми заявляємо протест, — сказав Кисельов.
— Що він сказав? — підвівся Шварц.
— Він сказав, що ви вгадали, — переклав Бунелик. — Ми не погоджуємося працювати.
— Що?! Очі Шварца палилися кров'ю, обличчя повільно кам'яніло. — Російські свині!.. Ви відмовляєтесь працювати?
— Відмовляємось, — твердо проговорив Бунелик. — Нам невідомо, куди нас відправлять. Але більшість підприємств, куди примусово вивозять людей з табору, працює на військову промисловість. Якщо нас повезуть на одне з таких підприємств, цим буде порушено міжнародні угоди про військовополонених та інтернованих.
— Он як! Ви знаєте міжнародні закони? Чудово! Але ви, мабуть, ще не знаєте, що таке гестапо. Руді, в машину їх!
Бунелика та Кисельова повезли до міста. Штовхаючи їх пістолетами під боки, есесівці повели обох у мурований підвал якогось сірого будинку. Поставили там обличчям до бетонованої стіни. Товстопикий офіцер із значком-свастикою в петлиці посміхався:
— Чогось ліпшого запропонувати не можу. Прошу вас, не ворушіться, не розмовляйте. Руки тримати над головою. Носами мусите впиратися в стіну. Ось так…
За спиною Бунелика й Кисельова стукнули важкі двері. Офіцер вийшов, у підвалі залишився солдат-есесівець. Він сидів на лавці, мугикав пісеньку і час від часу нагадував про себе окриком:
— Вище руки! Не ворушитися!
Десь одноманітно капала з крана вода. Минали хвилини, години. Вони все стояли. Тіло наливалося свинцем, руки німіли. Есесівця змінив інший.
— Не рухатися! Вище руки!
Опівночі, скосивши очі на Кисельова, Бунелик, не оглядаючись, запитав по-німецькому:
— Можна звернутися до вас, пане солдат?
— Давай, — буркнув есесівець.
— Що чекає на нас, якщо ми не дамо згоди працювати?
Есесівець охоче пояснив:
— Саботаж — кугель. Ферштеен зі?
— Зрозуміло… Гм! Що ж, мабуть-таки підемо на завод. Краще робота, ніж смерть.
— Це розумно! — Есесівець клацнув телефонним важелем. — Шарфюрер?.. Вони погодилися йти працювати… Так! Слухаю! — Повернувшись до арештованих, сказав: — Можете опустити руки, відійти од стіни, сісти. Не варто одержувати кулю передчасно. На все своя черга.
Наступного ранку гестапівська машина, в якій сиділи Бунелик та Кисельов, звернула на Гросмасельвітцштрасе, скрипнула гальмами й спинилася біля заводу «Ардельт-верке»…
«Ді венде габен орен»
Отже, ступивши на територію таємничого підприємства, Василь Бунелик не побачив там нічого незвичайного. Його охопило навіть розчарування. Чи варто було докладати стільки зусиль, щоб потрапити на цей нікчемний заводик? Чи не вигадка ота чутка про «Ардельт-верке»?..
Інакше міркував Кисельов. Він не поспішав із висновками, розуміючи, що перше враження може бути зрадливе. Старий німець у синій спецівці завів їх у просторе приміщення заводської лазні, сказав, що вони працюватимуть спершу тут. Залишившись наодинці з Бунеликом, Кисельов сказав: