Вулиця Червоних Троянд
- Автор: Стась Анатолий Алексеевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вулиця Червоних Троянд». Краткое содержание книги:
До книги увійшли:
Крізь щілину було видно, як змінювалися пейзажі вздовж залізниці. Не стало широких ланів, натомість з'явилися й зарябіли строкаті клаптики пив. Над селами й містами височіли шпилі костьолів. Зрідка ешелон з гуркотом проносився по настилу мостів. Усе далі мчить поїзд, а в ньому зголоднілі, змучені спрагою й спекою невільники. Куди везуть їх, з якою метою?..
Ворота в рабство
За кілька місяців до того, як Василь Бунелик та Михайло Кисельов потрапили у невільницький поїзд, на різних ділянках фронту сталися події, що визначили подальшу долю у війні ще двох людей.
Старшого лейтенанта Олексія Бикова, двадцятирічного хлопця, який нічим не відрізнявся від молодих командирів свого полку, викликали раптом до штабу дивізії. Там його зустрів незнайомий полковник з густими запорозькими вусами й стомленим поглядом темних очей. У вибіленій селянській хатині, до пахло молоком та ромашками, відбулася в них розмова віч-на-віч.
— Вивчаєте німецьку мову?
— Так точно! — знітився Биков. — Коли випадає вільна хвилина.
— Вільних хвилин у нас зараз обмаль. Проте, якщо не помиляюся, ви вже непогано говорите по-їхньому. Адже так?
Биков розвів руками.
— Ось що, старший лейтенанте… Вам доведеться зникнути без сліду. І надовго. Не розумієте? Ви скинете військове обмундирування, одержите відповідні документи й підете на захід. На захід і на захід… Зробите все можливе, щоб дістатися ось сюди.
Полковник показав олівцем на цяточку на карті, що лежала на столі. Чим далі слухав полковника старший лейтенант, тим чіткіше вимальовувалася в його уяві картина: незнайоме сіре місто, гостроверхі дахи будинків, прапори із свастикою, стукіт чобіт поліційних патрулів на затемнених вулицях… І десь у тому далекому й зловісному, наче потойбічному світі блимає вогником у пітьмі чесна людська душа, з якою повинен з'єднати свою долю він, Олексій Биков, радянський офіцер, посланець країни, яка веде з фашизмом смертельну боротьбу. В заповненому гітлерівцями місті мусить розшукати він потрібний будинок, постукати в двері, промовити кілька умовних слів і зустріти там друга…
— Тяжкий буде шлях. Не заздрю. Хильнеш лиха вдосталь, — по-солдатськи відверто говорив полковник. — Та цей шлях комусь треба пройти. Обов'язково! Ти молодий, сильний, знаєш їхню мову… Якщо станеться непередбачено, приймай рішення і дій залежно під обставин. І пам'ятай: що б не трапилося, ніхто не повинен знати, хто ти, що привело тебе до їхнього міста. Що б не сталося!
Через кілька днів на ділянці Східного фронту, де тримав оборону полк, у якому служив Биков, почалися тяжкі бої. Коли дивізія, витримавши не одну танкову атаку ворога, змушена була все ж відійти, старшого лейтенанта Викова в частині не виявилося. Не було його ні серед поранених, ні серед забитих. Полкові писарі занесли його до графи «зниклих безвісти»…
Минуло три місяці.
Далеко від того села, де відбулася розмова полковника з Олексієм Виковим, на одній із вулиць окупованого Брянська поліцейський патруль затримав чоловіка в цивільному одязі. Схопили його «для круглого рахунку». Місцевим блюстителям нового порядку треба було виконати рознарядку ортскомендатури і вкомплектувати групу робітників для відправки до Німеччини. Молодий чоловік злегка накульгував, спираючись на ціпок. Жодних документів, які б свідчили його особу, при собі не мав.
Так військовий лікар Стефан Шредерс потрапив у поїзд, що вирушив тим же маршрутом, котрим промчав і ешелон, в якому були відправлені на каторгу з Києва Кисельов та Бунелик. Студент Першого Московського медичного інституту Шредерс, який достроково склав державні екзамени і пішов на фронт добровольцем, мав німецьке прізвище. Та він не був німцем. Народився й виростав у Білорусії, в дитинстві його звали Стефаном Жуковим. Чекіст Антон Шредерс всиновив хлопця, і з того часу Стефан став Шредерсом.
Разом із 886-м стрілецьким полком молодий військлікар потрапив в оточення на Сумщині. Контужений і поранений у ногу, він довго блукав глухими дорогами у ворожому тилу, намагаючись перебратися через лінію фронту. Та фронт відсувався все далі на схід. У якомусь із сіл колгоспники дали Шредерсу старенький костюм, підлікували. Після цього він вирішив іти в Брянськ. Блукали чутки, що там начебто починають діяти підпільники. Але в Брянську поблизу вокзалу Шредерс почув позаду сердитий окрик. Оглянувшись, побачив дні гвинтівки, спрямовані просто в груди…
Усього цього, звичайно, не знав Рейнгард Шварц, комендант Дурханцтабору, розташованого в Нижній Сілезії.