Людина без властивостей. Том III

 — Ну ось, виходить, я все ж таки маю рацію! — вигукнув, відкидаючись на спинку сидіння, Штум, щоб, з одного боку, перед ординарцем, а з другого — перед Ульріхом виправдати марний вибух своєї нетерплячки. — І треба ж таке — цей чолов’яга робить гак, коли я ще до вечора мушу доповісти моєму превосходительству, бо його превосходительство о четвертій годині хоче піти додому, а доти ще сам повинен з’явитися на доповідь до міністра!… Річ у тім, що його превосходительство міністр пообіцяв особисто побувати сьогодні ввечері в Туцці! — вже тихіше, тільки для Ульріхового вуха, додав він.

 — Та що ти кажеш?!

Ульріх вдав, ніби ця новина його приголомшила.

 — А я тобі вже давно товчу: щось воно та назріває. Нарешті Ульріхові все ж таки скортіло почути, що ж воно назріває.

 — Ну, то кажи вже, чого хоче міністр? — зажадав він.

 — Та цього він і сам не знає, — добродушно відповів Штум.

 — Його превосходительство нюхом чує: настав саме той час. Старий Ляйнсдорф теж нюхом чує: настав саме той час. Начальник ґенерального штабу так само нюхом чує: настав саме той час. Якщо так багато людей чують нюхом, то в цьому є, либонь, якась правда.

 — Але «саме той час» — для чого? — допитувався Ульріх.

 — А ось про це знати поки що й не конче! — повчально сказав ґенерал. — Просто це — абсолютне враження! То скільки там, до речі, буде нас сьогодні? — спитав нарешті він якось чи то неуважно, чи то замислено.

 — Чому ти питаєш про це мене? — здивовано відповів Ульріх.

 — Я маю на увазі, — пояснив Штум, — скільки нас поїде до тої божевільні? Даруй! От непорозуміння, аж смішно, еге? Бувають дні, коли на голову людині стільки всього звалюється! То скільки нас там буде?

 — Не знаю, хто ще прийде. Залежно від цього — від трьох до шістьох душ.

 — Просто я хотів сказати, — стурбовано промовив ґенерал, — що якщо нас буде більше трьох душ, то доведеться взяти ще одного візника. Я ж бо в мундирі, сам розумієш.

 — Авжеж, звичайно, — заспокоїв його Ульріх.

 — Мені не можна їздити, як у консервній бляшанці.

 — Певна річ. Але скажи, звідки в тебе оце абсолютне враження?

 — Та чи знайдемо ми там візника? — розмірковував уголос Штум. — Це ж бо десь аж у чорта на болоті?!

 — Візьмемо дорогою, — рішуче відповів Ульріх. — А тепер прошу тебе, поясни мені, звідки у вас це абсолютне враження, нібито настав для чогось «саме той час»?

 — Та тут немає чого пояснювати, — відказав Штум. — Коли я про що-небудь стверджую, що воно абсолютно таке, а не інакше, то це якраз і означає, що пояснити цього я не можу! Можна лише додати, що та професорка Набридер — своєрідна пацифістка й, либонь, через те, що Фоєрмауль, якого вона проштовхує, клепає віршики про те, що людина добра. Тепер у це вірить багато хто.

Але він не переконав Ульріха.

 — Але ще зовсім недавно ти казав мені протилежне — що тепер в акції виступають за дії, за тверду руку й таке інше!

 — За це теж, — визнав ґенерал. — А ось впливові кола підтримують ту Набридер. Вона в такому ділі собаку з’їла. Від вітчизняної акції вимагають якого-небудь акту людської доброти.