Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Так, це правда, в мені є якась фатальна недосяжна зона.
Я щось пропустив, не помітив.
Хто ж та жінка, що так добре мене знає?
Враз наче все стало з голови на ноги — я зрозумів. Умить усе стало ясним як день. Ясним і простим. Я неглибоко вдихнув і поволі видихнув. Повітря, яке я видихнув, було твердим і гарячим, як розжарений камінь. Нема сумніву. Та жінка — Куміко. Як я не догадався про це раніше? Я занурив голову у воду й добряче потрусив нею. Якщо подумати, то це ж зрозуміло. Зовсім зрозуміло. Із тієї дивної кімнати Куміко відчайдушно посилала мені одне-єдине повідомлення: «Постарайся дізнатись, як мене звати».
Куміко хотіла, щоб її звільнили з темної кімнати, в якій її хтось замкнув. Ніхто, крім мене, не в змозі цього зробити. У цьому неозорому світі лише я можу її врятувати. Бо я люблю її, а вона — мене. І якби я раніше якимось таємничим чином дізнався, як її звати, то зміг би врятувати її зі світу темряви. Та мені не вдалося цього зробити. Ба більше — я навіть не відповідав на її дзвінки. Хоча такий шанс, можливо, більше не трапиться.
Через якийсь час збудження, що трусило мене, поволі вляглося, а натомість непомітно, без жодного звуку, наринув страх. Вода навколо мене швидко охолола, і мене з усіх боків оточили слизькі, як медузи, химерні створіння. Серце так сильно калатало, що його биття відлунювало аж у вухах. Я чітко пригадав, що пережив у 208-му номері. У пам’яті закарбувався різкий звук, коли хтось постукав у двері. Від миттєвого зблиску світла, що проникло з коридору, мене ще й досі морозить. Можливо, уся ця картина таїлася десь у самій Куміко, а темна кімната — це пітьма, яку вона в собі носила. Я ковтнув слину й почув лункий звук — так, наче хтось бив по порожній бочці. Я боявся і цієї порожнечі, і того, що її заповнить.
Страх так само швидко розвіявся, як і наринув. Я поволі видихнув охололе повітря і вдихнув свіжого. Вода навколо мене потроху тепліла, і разом з цим ізсередини піднімалося свіже відчуття, схоже на радість. Куміко сказала: «Напевне, ми більше не побачимося». Невідомо чому Куміко несподівано пішла від мене, та це не означає, що вона покинула мене назавжди. Навпаки — насправді я їй потрібен, і вона кликала мене. Тільки чомусь не могла виразити це словами. А тому різними способами відчайдушно намагалася передати мені якусь важливу таємницю.
Від таких думок у грудях потепліло, і я відчув, як розсипались і танули крижинки, що в мені застряли. Спогади, думки, відчуття, злившись в один потік, змили згустки почуттів, що накопичилися в моїй душі. Усе це, змішавшись з водою, огорнуло мене в темряві тонкою плівкою. «Воно тут», — подумав я. Воно тут і чекає, коли я зможу простягнути до нього свою руку. Невідомо, скільки на це потрібно часу й сил. Треба знайти спосіб і встановити з тим світом контакт. Я мушу це зробити. «Якщо треба чекати — значить, треба», — казав Хонда-сан.
Почувся глухий сплеск води. Хтось легко, немов риба, підплив до мене й підхопив мене міцною рукою. Це був доглядач басейну. Досі ми кілька разів обмінювалися з ним незначущими словами.
— З вами все гаразд? — спитав він.
— Гаразд, — відповів я.
Велетенський колодязь зник, а залишився звичний муніципальний басейн завдовжки двадцять п’ять метрів. Миттю повернувся запах дезінфекції і сплеск води, що відбивався від стелі. На краю басейну стояло кілька людей і дивилися в мій бік — мовляв, що сталося? Я пояснив доглядачеві, що раптом звело корчем ногу. Ось тому я, мовляв, завмер на поверхні. Доглядач витягнув мене з басейну і порадив трохи перепочити.
— Щиро дякую, — сказав я.
Присівши на краю басейну, я зіперся об стіну й заплющив очі. Від видива залишилося радісне відчуття, як від перебування на осонні. І серед цього світла я подумав: «Воно тут, зі мною». Не випало з рук, не потонуло в темряві, а залишилося тут. Щось тепле, гарне й дорогоцінне. Воно тут. Я знав це.
А може, я зазнаю невдачі. Може, сам пропаду. Не доберуся до мети. Можливо, уже пізно — нічого не поверну, хоч би як старався? Може, тільки розгрібаю попелище і лише сам не помічаю цього? І навряд чи хто-небудь зробив би ставку на мене. «Байдуже, — промовив я тихо, але рішуче, ніби звертаючись до когось біля себе. — Та от що я можу твердо сказати: принаймні я маю кого чекати й кого шукати».
Затамувавши подих, я напружив слух, намагаючись розібрати якийсь слабий голос. За сплеском води, музикою і людським сміхом моє вухо спіймало ледве чутний інший звук. Хтось когось кликав. Безголосим голосом. Безсловесними словами.