Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Але, усвідомлюючи це, Зорій зізнався сам собі й у тому, що зараз щось вдіяти, щоб змінити ситуацію і знову взятися за здійснення головного плану свого життя, він не може. Адже полковник звалив на свої плечі відповідальність за долю країни, а це не лише вершина влади, це насамперед — люди. Файлов, Шершун, Сашко й Ніна Теслі, Яруга, «Атех» та інші, які пов’язали своє життя і… смерть із Зорієм — за всіх він відповідає. Так, і за смерть також.
В уяві випливли обличчя полковника Файлова, письменника Сашка Теслі. Сашко, Сашко… Чи ж ти ще живий, чесна моя людино, совісний ти мій, хрест ти мій, що на все життя…
Богдан Данилович знав, з чого починати пошуки зниклого Сашка Теслі. Нічого іншого ще ніхто не придумав, як зателефонувати в міліцію. І Зорій теж це зробить. Звичайно ж, він зателефонує не просто черговому, а до свого кореша Петра Симка.
Той зрадів, адже після останньої їхньої зустрічі з приводу затримання «терориста» Пацька вони не бачилися.
— Петруччо, ось ти мені скажи: якби оце я не подзвонив, ти, свинюка така, і не згадав би про давнього друга, чи не так?
— Звичайно, «чи не так». Я все чекав, чекав, поки мій «давній» друг хоча б телефоном привітає мене з присвоєнням чергового і, мабуть, уже останнього військового звання. Ну, думаю, якщо сьогодні не подзвонить, то наберу його сам і запрошу увечері на чарку чаю.
— Вибачте, Петре Олександровичу, винен. Така подія — розмовляю з вельмишановним паном полковником, а сам, як Омелько з конопель: «Петруччо!» Ще раз прошу вибачення, пане полковнику… — напустив суворості Богдан Данилович і з іронією додав: — міліції.
Це, звичайно, Зорій зробив даремно. Він добре пам’ятав, що Петро Симко понад усе мріяв служити в органах держбезпеки й отримувати не спеціальні звання, як у міліції, податкових органах, митниці, прокуратурі тощо, а справжні, військові, як в армії чи СБУ. І Зорій спробував швидко реабілітуватися.
— Петрику, друже мій вірний, я ж не знав про звання. Та я тебе вітаю і радий, як ніхто інший. Ти заслужив полкана давно, і тільки таке, як у тебе, нерозумне начальство могло до цього часу зволікати зі справжньою оцінкою твоїх заслуг перед нашою державою. Честь тобі і хвала…
— Богдане, не блазнюй, — перебив словесний потік Зорія Симко. — Я нічого іншого, крім підколювань, від кадебіста
(І не чекав. Але, попри нещирі вітання, я запрошую тебе сьогодні посидіти зі мною увечері в нашому улюбленому шиночку.
Петре, вибач, я ж тільки з любові, тільки з любові. І вечір мій сьогодні твій. Із задоволенням подивлюся, як ти триматимеш у роті аж три великі зірки. Чи, може, треба зразу шість?
Погонів же два, а три на два — шість.
Ну тебе к бісу! От ти не можеш без підй…ок. Усе. До дев’ятнадцятої години.
— Та ти що, хіба ж я витримаю тепер до дев’ятнадцятої? Давай раніше. Не тобі розповідати: раніше сядеш — раніше вийдеш.
— Ні, раніше не можу. Черговий глухар з нагоди присвоєним звання на мене повісили. Справа виїденого яйця не варта, а часу забирає багато. Хоча й перспектива відома — нещасний випадок. Тільки от установити, хто цього разу вкоротив собі піку через дурість чи самовпевненість (що одне й те саме), буде нелегко. Скільки їх «на дні морському» з рибами спілкується! Та й знайти буде непросто.
— А з яких це пір тобі «битовуху» довіряють розслідувати?
— Та ні, можливо, тут зовсім і не «битовуха». На березі Дніпра, внизу за течією недалеко від Києва знайшли акуратно складений одяг якогось мужика, а його самого й слід простив. Точніше — деякі сліди на піску все ж залишилися. І свідчать вони про те, що, можливо, він не зовсім добровільно там купався. Я там знайшов сліди щонайменше трьох людей і, схоже, вони там не стояли чи ходили спокійно. Берег поораний ногами добряче. Можливо, билися чи боролися. Я перевірив оперативні зведення й заяви про зникнення людей — нічого не годиться до мого випадку.
— А той одяг, що знайшли на березі, у тебе? — схвильовано запитав Зорій.
— Так, у мене.
— А можна на нього подивитися?
— Звичайно, можна. А навіщо це тобі?