Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
13
— Богдане Даниловичу! — жіночий голос прозвучав хоч і тихо, але зовсім близько, тому полковника заскочив зненацька. Майже біля самого входу до під’їзду будинку, в якому мешкав Богдан Данилович, стояла жінка. Полковник не відразу пізнав Ніну Теслю. Надворі сутеніло, вуличного світла ще не вмикали, та й бачив Зорій дружину Сашка лише раз, коли повідомляв про те, що Сашко потрапив у Павлівку, й ще кілька разів у театрі та по телевізору.
Ніна стояла нерухомо, наче роздумувала, чи правильно вона зробила, що покликала цього майже незнайомого їй чоловіка.
А в Зорія вже щось тривожно кольнуло в серці — відчуття наближення якоїсь невідомої небезпеки. Не привітатися ж прийшла сюди ця відома на всю Вкраїну й на півсвіту жінка.
— Доброго вечора, пані Ніно! Як ви мене знайшли? — Богдан уже взяв себе в руки.
— Звернулася до знайомого, який працював донедавна в СБУ. Він підказав…
— Що трапилося? — Зорій задав це питання автоматично, бо ж зрозуміло, що дружина Теслі просто так не шукала б людину, з якою ледве знайома.
— Я приїхала сьогодні з гастролей і знайшла вдома на столі ось цю записку, — жінка простягнула Зорію аркуш паперу. — Боюся, що з Сашею трапилася біда. Непоправна, — в очах Ніни Теслі з’явилися сльози. Видно було, що їй важко стримуватися, але вона не розплакалася.
Зорій пробіг очима дрібно написаний текст, перевернув аркуш і на звороті прочитав кілька разів записку. Він дивився на ті три рядки, написані знайомим почерком, і удавав, що ще читає. Але Зорій уже не читав. Він боявся підняти очі й подивитися на дружину письменника. Із записки було все зрозуміло й однозначно вказувало на те, що трапилася біда. І в цій біді винен він — полковник держбезпеки Зорій.
Та все ж безкінечно стояти ось так і мовчати Богдан Данилович не міг. Треба щось сказати, заспокоїти, пообіцяти, запевнити…
— Треба шукати Сашу, — наче зрозумівши пікантність ситуації, вивела Зорія зі ступору Ніна.
Так, будемо шукати, — швидко відповів Богдан Данилович. — 3 вашого дозволу, я поки що залишу цю записку в себе. А про який рукопис у ній ідеться? — Зорій кивнув на аркуш, який тримав у руці. Ніна простягнула полковникові поліетиленовий пакет. Богдан Данилович витягнув з нього папку, розв’язав поворозки й почав гортати.
— Це рукопис роману, над яким Саша працював останні роки. Хоча, мені здається, він працював над ним стільки, скільки я його пам’ятаю. Можливо, все життя. А якщо чесно, то писати роман — це й було його життя. Принаймні я так думала донедавна. А тепер виявляється — у Саші були й інші інтереси, про які я наміть не здогадувалася. Спочатку не здогадувалася.
Зорій мало не зойкнув. Він так яскраво згадав слова Сашка Теслі під час однієї з їхніх численних дискусій на літературні теми. Тоді, відповідаючи на репліку Зорія щодо тривалості написання Теслею його роману, письменник з якоюсь гіркотою в голосі промовив:
«Для мене написання роману — це і є саме життя. Не хочу примазуватися до слави великих, але Іван Гончаров, якого я люблю, можливо, найбільше з усіх російських класиків, писав про свій, як по мені, найкращий твір «Обрив», що той роман і було саме його життя. Писав же цей роман Гончаров понад двадцять років. Я ж свій роман пишу стільки, скільки себе пам’ятаю».
Ніна дивилася на цю людину, що стояла зараз тут, перед нею, й гортала сторінки рукопису, до якого ще кілька днів тому торкалася рука її найближчої, найріднішої людини, її єдиного — першого й останнього — кохання. Вона підспудно відчувала, не знаючи насправді всього того, що поєднувало її Сашка й цього сивого статного мужчину, слова про якого були фактично останніми словами чоловіка, що саме він не в останню чергу причетний до того, що колись упевнений у собі талановитий і перспективний письменник, люблячий чоловік і батько поступово обернувся на безвольного алкоголіка. Ніна нічого не знала напевне, вона лише здогадувалася, що могло бути спільного в полковника державної безпеки і її Сашка.
Жінка намагалася подивитися в очі Зорію, а він не міг їх підняти — усе гортав сторінки, в яких, можливо, містилася якась чужа таємниця або й розгадка того, що трапилося з Сашком. Нарешті Богдан Данилович сказав:
— Сашко — гарна й порядна людина. Вам ні в чому його підозрювати. Він — свята людина.
— Святими стають після смерті, - Ніна різко розвернулася й пішла. Богдан Данилович проводжав її поглядом, поки вона не щезла в темноті.
— Ні, - промовив він тихо, — святими стають за життя. Просто після їхньої смерті ті, які були поруч із ними, починають розуміти, що жили зі святими…