Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Юліан Бучацький, брат Олексія Бучацького, 1887 року народження, народився в Галичині. За своїми переконаннями — соціаліст-демократ. Має сина Романа. Уникнув відправки в 1939 році до Сибіру. Чому його не заарештували — не знає й сам. Вижив у війну. Займав пасивну позицію. У жодній боротьбіучасті не брав. Після повернення радянської влади відправлений до Сибіру як ворог народу лише тому, що його брат уже в Сибіру.
— Роман Бучацький — син Юліана Бучацького, 1910 року народження, грамотний, освічений, зі знанням іноземних мов (польської, німецької, угорської). Заради спасіння свого батька, якого погрожували заарештувати й відправити до Сибіру, Роман погоджується на співробітництво з НКВД, стає агентом».
«Цікаво, скільки ж ти встиг написати з цього всього, любий мій друже? Яка сила задуму! Ох, Сашко, Сашко! Що ж ти наробив? Хто ж про все це тепер напише? Де ж ти тепер і де тебе шукати?»
Богдан Данилович узяв ще кілька аркушів і читав далі.
2
«Червоноармієць Василь Хижняк розгорнув аркуш з надрукованим дрібно-дрібно щільним текстом, що, мабуть, від багаторазового читання потерся на згинах до дірок. Василь зняв його з паркана біля заготконтори, яку охороняв сьогодні вночі. Він тільки на мить задрімав, прихилившись до якогось старого сухого дерева, а коли прокинувся — побачив цей папірець. І умудрився ж хтось причепити? Майже на носа червоноармійцю Хижняку.
Одразу вдарити на сполох, викликати допомогу, оточити село? Ну, і що далі? Як пояснити, чому червоноармієць Хижняк не помітив, як класовий ворог прилаштував листівку на паркані? А що то був класовий ворог — сумніву немає. На політпросвіті з подібними паперами ознайомлювали. Та й підпис на аркуші Василь, хоч і темно, розгледів добре: Українська Повстанча Армія.
Викинути. Пожмакати — і викинути. Або краще — спалити. Хоча аж кортить почитати, що ж цього разу там пишуть ті бандерівці. Ніяк не вгомоняться. Війна з фашистами давно закінчилася, а ці все воюють, стріляють.
Змінити Хижняка на посту прийшов його товариш Петро Дранко. Вони обидва з Полтавщини. Призвалися під кінець війни, у лютому 1945-го. І ось уже понад півтора року служать тут, на Західній Україні. Ловлять «бандитів» полісах, охороняють соціалістичне добро від тих-таки лісових розбійників, беруть участь в облавах і засідках. Бандерівці — народ серйозний: усі місцеві, не так-то просто їх піймати. Кожну стежку знають, у кожній селянській хаті знайдуть сховок.
— Тут така справа, — почав Василь непевно. — Знайшов випадково ось цей аркушик. Що воно таке — ще й не встиг подивитися. Може, почитаємо разом? Тобі ще стояти й стояти, а я теж начебто вже нікуди не спішу.
— Що то за папір? Дай сюди, — Петро намагався прочитати текст. — Темно, ходімо ближче до стовпа, там видніше.
Високо на дерев’яному стовпі тьмяно блимала лампочка. Червоноармійці підійшли ближче до світла.
— Нічого не видно, — сказав Петро. — Давай прочитаємо завтра вдень. А поки що йди відпочивай. Папірець я залишу в себе.
— Чому, це ж я його знайшов.
— Слухай, що кажу. Ти молодший, недосвідчений: а як там щось крамольне? Ще попадешся.
— Авжеж, крамольне, — Василь насупився. — Листівка це. Бандерівська.
— А ти вже встиг прочитати?
— Ні, не читав, але розгледів підпис унизу. Бачиш, там написано: Українська Повстанча Армія, — Василь тицьнув пальцем у папір.
— Та тут ще якісь каракатиці надряпані олівцем, — Дранко підніс аркуш ще ближче до очей, намагаючись прочитати слово. — «Кр…, Кру…, Крук», — нарешті прочитав він.
— Що ще за крук? — запитав Василь Хижняк.
— Так говориш, знайшов випадково? — Петро пильно подивився в очі товаришеві».
З
Напад на Богдана Даниловича й побиття його невідомими, попередження Файлова про організоване полювання на Шершуна й Зорія, загибель самого Файлова й передсмертна розповідь про пригоду з його батьками й іншими людьми, яка схвилювала полковника й запала йому не лише в голову, а й у душу, — все це відволікло на певний час увагу від головного. Богдан Данилович нарешті зізнався собі в тому, що не займається тим, заради чого та через що й трапилися всі ці події. Так, саме супутні події стали на заваді втіленню його мети, мети всього його життя — приведення до влади в Україні нормальних людей. Не вождів, не лідерів, не месій, не диктаторів, не феноменів, не вундеркіндів, не геніїв, а Нормальних Людей.