Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
Нічний сторож затремтів і схопив Мюльберга за руку. «Мені байдуже, — сказав він, — вони жиди й нехай здохнуть». Він потягнув Мюльберга до найближчої лавки й примусив його сісти. «От скажіть мені — хто зрадив Ісуса Христа? Юда, так? За тридцять срібняків. Єврей зрадив власний народ».
«Так, — сказав Мюльберг, — але це була внутрішня справа єврейського народу. Ісус був євреєм. Всі апостоли були євреями».
Підвищені голоси здавалися недоречними в тихому дворі церкви. Нам із Бердниковим треба було обговорити інші речі, тож ми відійшли, але і з відстані чули, що розмова перейшла на баптистів, яких нічний сторож назвав сектантами, а Мюльберг хвалив за чесність і самовідданість. Сторож сказав, що в Росії було лише дві справжні віри: православні та старообрядники.
Далі дискусія торкнулася питання, ким були Маркс та Енгельс. Мюльберг сказав, що це були голландський єврей і німецький англієць. У кожному пункті нічний сторож висловлював своє захоплення широтою Мюльбергової ерудиції, але в жодному пункті Мюльбергу не вдалося в чомусь його переконати.
Нарешті ми розпрощалися. Нічний сторож побажав нам усього найкращого і сказав: «Пам’ятайте, найважливіше — це мир».
Мюльберг був готовий і далі залишатися в Москві, але його контакти з дисидентами та іноземцями помітив КДБ, і міліція почала навідуватися до квартири на Зубовському бульварі із запитаннями про прописку.
Водночас, незважаючи на активну допомогу посольства ФРН, Мюльберг не просунувся в своїх намаганнях отримати виїзну візу і побоювався, що його перебування в Москві спонукає відповідні органи заарештувати його чи то за порушення паспортного режиму, чи то за звинуваченням у дармоїдстві. Врешті-решт він вирішив, що не може собі дозволити так ризикувати й повернувся разом зі своєю сім’єю до Берендеєва.
Там він займався писанням клопотань у радянські установи, дискусіями з односельцями та працею над мемуарами. У Берендеєві він був менш помітний, ніж у Москві, але все одно залишався вразливим. Перебуваючи в цьому ненадійному становищі, Мюльберг запросив мене та Ендрю Нагорські до себе в гості — щоби підкреслити, що він відомий іноземцям і не зовсім беззахисний.
Ми з Енді виїхали зі столиці морозним недільним ранком і попрямували на північ вкритою вибоїнами дорогою повз крихітні села до містечка Переславль-Залєський, занедбані церкви та облуплені фасади якого справляли враження безлюдного міста-привида. Від Переславля-Залєського ми повернули на путівець і виявили, що шлях нам загороджує купа гравію та піску, щонайменше метр заввишки. З кількох спроб нам вдалося об’їхати її, видертися з багнюки й продовжити свій шлях.
Так вийшло, що наше рішення відвідати Берендеєво справило вирішальний вплив на долю Мюльберга. Ми повідомили МІС про свою поїздку заздалегідь, за дві доби, й за цей час влада вочевидь вирішила не витрачати більше зусиль на утримання Мюльберга в Радянському Союзі. Йому повідомили, що тепер, через 33 роки, він має дозвіл на виїзд.
Проте ми з Нагорські залишали Москву, ще не знаючи цього, тож були не готові до тієї сцени, яка чекала на нас у Берендеєві.
Ми прибули туди об 11-й годині ранку. Дерев’яні будиночки села чітко вимальовувалися на тлі похмурого сірого неба. Будинок Мюльберга був розташований в кінці вулиці, між таких самих рублених будиночків і голих дерев. Він похилився на один бік, а вікна нахилилися донизу.
Ми постукали в двері й, увійшовши до будинку, з подивом побачили якогось флегматичного чоловіка, що мав років сорок із червоним простим обличчям, що сидів біля грубки, та старшого чоловіка з бородою і в окулярах у роговій оправі.
Бородатий витяг якісь документи та сказав: «Я журналіст, а це представник радянської влади, селищний голова Берендеєва».
Мюльберг був у явному збудженні. Вказуючи на нас, він сказав червонопикому голові: «Це мої друзі».
Журналістові, схоже, було не дуже приємно зустрітися з нами за таких обставин, але він сказав, що працює в обласній газеті «Северный рабочий» і прийшов тому, що «ця особа» (він показав на Мюльберга) щойно отримала дозвіл на еміграцію. Після цього вони із селищним головою показали нам свої посвідчення. «Це щоб довести вам, що ми не з КДБ», — сказав журналіст. Документи аж ніяк нас не заспокоїли. Ми відмахнулись і сіли на ліжко поруч із грубкою, а журналісту та голові Мюльберг запропонував стільці. Над головами в нас висіла білизна, а на обшарпаному підвіконні стояв самовар. Ніна, дружина Мюльберга, поралася поруч на кухні.
«Ось, бачите, як живуть радянські громадяни», — сказав журналіст, немовби підтверджуючи, що ми знайшли те, що шукали.