Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
«Скажіть, — спитав він із серйозним виразом обличчя, — це для нас цікаво з професійного погляду: навіщо ви приїхали в цю халупу?»
Я сказав йому, що Мюльберг наш друг. Журналіст гірко посміхнувся. Він глянув на Мюльберга, потім повернувся до нас: «Ваш друг? Що ви в ньому знайшли? Є так багато цікавих людей, з якими я міг би вас познайомити. Вони можуть розповісти вам таке, що ви рота роззявите».
«Чудово, — сказав я, — чому б не зустрітися з ними?»
«Я знаю одного, — сказав журналіст, — він працював реставратором церков і пам’яток архітектури. Він може розповісти про цю місцевість навіть більше, ніж вам треба».
«Ми готові зустрітися з ним у будь-який час».
«Але скажіть — чому? Мені дуже цікаво — чому ви приїхали до цієї людини, чому вона вас цікавить?»
«Ну, якщо вам так треба знати, — сказав я, — то це особиста справа. Це наші особисті стосунки. Ми були знайомі в Москві й, чесно кажучи, я не думаю, що причина нашого візиту якимось чином вас стосується. Хто вас сюди запросив? Адольф?»
«Вони прийшли повідомити, що мені видали візу», — сказав Мюльберг.
До мене почало доходити.
«Візу? Тобто ви можете поїхати з країни?»
Журналіст і голова похмуро кивнули.
«Після тридцяти трьох років вони нарешті збираються Вас відпустити...» Я трохи помовчав, заскочений цією новиною зненацька. Потім повернувся до голови та журналіста: «Треба випити за це».
Мюльберг налив усім горілки, і я підняв склянку, запропонувавши випити за «нове життя Адольфа». Обидва представники радянської влади сиділи мовчки, тримаючи свої склянки.
«Ви ж не збираєтеся мене образити, відмовившись випити?» — сказав я, насолоджуючись їхнім дискомфортом. Надто вже прикрими, надто тяжкими були спогади про ті численні нагоди, коли мене примушували пити за «мир», «дружбу» та інші сумнівні радянські ідеї.
Вони подивилися на мене в розпачі й сказали, що вип’ють. Так вони й зробили.
Я повернувся до теми нашого інтересу до Мюльберга. «Раз ви принесли такі гарні новини, — сказав я, — то я, мабуть, поясню, навіщо ми приїхали. Адольф для нас — дуже цікава людина. Він народився на Заході й зростав на Заході, він має західну ментальність, але тридцять три роки прожив у Радянському Союзі. Спробуйте уявити собі цю ситуацію. Це як радянський громадянин проти власної волі прожив би тридцять три роки в Китаї. Хіба його досвід не був би для вас цікавим?»
«У нас тут є добре і є погане, — сказав журналіст. — Я це визнаю. То навіщо ви слухаєте того, хто розповідає вам лише про погане?»
«Цей чоловік — інвалід, — сказав селищний голова, киваючи на Мюльберга. — Хто дбатиме про нього на Заході?»
«Як Ви уявляєте собі Захід? — спитав журналіст Мюльберга. — Думаєте, там суцільні молочні ріки й масляні береги?»
На це Мюльберг відповів, що Західна Німеччина — держава загального добробуту, де хворими та інвалідами опікуються, тож він знає, на що там можна розраховувати.
Тоді голова змінив тему. «Що вам не подобається в нашій країні?» — спитав він Мюльберга.
«Тут немає демократії», — відповів той.
«Що ви розумієте під демократією?» — спитав журналіст.
«Право на еміграцію, — сказав Мюльберг. — На Заході людей не тримають силоміць у країні. Є й інші речі. Вранці ви можете купити свіжі булочки. Можете прочитати в газетах критику власного керівництва. Там на Рейгана роблять карикатури. А тут, якщо ви скажете щось проти керівників, вас посадять».
«У Вас дитячі уявлення про демократію, — сказав журналіст. — Вам кажуть про демократію, а Ви думаєте про булочки. Щоби Ви знали — я завжди кажу те, що думаю, висловлююся відверто, і за п’ятдесят років ніхто мене не посадив».
«А я сидів двічі», — сказав Мюльберг.
«Значить, були підстави», — твердо сказав журналіст. І подивився на нас із Нагорські. «Що ви їм розповідали про радянське життя?» — спитав він Мюльберга.
«Розповідав, як народ п’є».
«Ось бачите! Він розповідає вам лише таке. Давайте чесно. Я не антисеміт, я не проти німців, хоч і є антифашистом. Але країна була зруйнована війною».
«Як і вся Європа», — сказав Мюльберг.
«Чому б нам не перейти до нейтральніших тем? — запропонував я і звернувся до селищного голови: — Скажіть, скільки людей живе у вашому селищі?»
На моє здивування, в його очах з’явилося щось хитрувате. «А чому Ви питаєте?»
Журналіст, трохи зніяковівши, перервав його: «Можете сказати йому, це не військова таємниця. В селищі близько трьох тисяч жителів».