Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
Наступного дня я вийшов на прогулянку дуже рано. Над містом висів легкий туман, а будівлі та лавки були вкриті росою. Мені раптом спало на думку, що я знайшов місце, де б’ється серце Радянського Союзу, — місце, далеке від світу Москви та Ленінграда, де за цілковитої ізоляції система тотального контролю за інформацією отримує замислений нею результат.
Під кінець своєї прогулянки я зайшов до єдиної книгарні Шадринська, розташованої на центральній площі міста. Її директорка — маленька, схожа на пташку жінка — стала розпитувати мене про життя в США. На мій подив, вона виявляла дедалі більше захоплення, слухаючи мої відповіді, в яких не було нічого особливого, і була вочевидь вражена можливістю дружби між США та СРСР, про що свідчила поява в Шадринську американського журналіста.
Той день ми з Біллом провели в безсистемних блуканнях, а ввечері завітали до відкритого танцмайданчика на околиці міста, щоби побесідувати з молоддю, яка там зібралася.
Майданчик був залитий світлом і оточений плакучими вербами. Неподалік був ставок. Оркестр грав гучно і нескладно. Нас обох запросили танцювати, й потім Білл запитав у моєї партнерки, гарненької дев’ятнадцятирічної продавчині, чи означає той факт, що вона віддає перевагу західним джинсам і музиці, що їй не подобається Радянський Союз.
«Ні, — відповіла вона категоричним тоном, — я люблю Радянський Союз».
Безкрає євразійське небо рясніло зірками, й у мене виникло відчуття, що якийсь dieu trompeux [бог-ошуканець] керує цим забутим містечком, де всупереч будь-якій логіці люди сповнені відчуття своєї причетності до ходи історичного прогресу і, здавалося, мовчки йдуть у ногу.
Останній день ми провели в прогулянці міськими парками. Принагідно ми розмовляли то з одним, то з іншим, а наприкінці нам вдалося зав’язати бесіду з Олегом, робітником місцевого заводу телефонного обладнання.
Був сонячний, вологий день, і ми разом із Олегом присіли на лавку в старій непофарбованій альтанці. Він сказав, що приїхав до Шадринська в 1968 році, й це дало мені привід спитати, як люди в Шадринську відреагували на введення військ до Чехословаччини.
«Всі були за це, — відповів Олег. — Ми завжди були друзями із чехами, а від чеського уряду надійшло прохання про допомогу».
Білл спитав Олега про ставлення людей до вторгнення в Угорщину в 1956 році.
«Гадаю, мало хто розумів, чому там сталося повстання, але люди вірили, що це була спроба захоплення влади правими й що ми мали рацію, коли придушили її».
Ми розсталися з Олегом, домовившись зустрітися ввечері в готелі, й продовжили свою прогулянку парками. Густе листя, здавалося, поглинало спеку, і в повітрі було повно мух. В алеях батьки штовхали перед собою дитячі візки, жінки прогулювалися під руку. Яскраве сонячне світло пробивалося крізь дерева, і вони кидали густу тінь на алеї, а гілля та листя утворювали щільний навіс над звивистими ґрунтовими стежками. Траплялися чоловіки у військових одностроях, і легко було уявити потенціал армії, що складалася з таких людей, як жителі Шадринська, що йшли в бій, упевнені в своїй правоті, але не мали справжнього уявлення, за що вони б’ються.
Ввечері в готельному ресторані ми побачили Олега, який сидів разом із кількома друзями, й приєдналися до них. Після тостів за «мир» і «дружбу» Олег розхвилювався. «Скажіть Картеру, — говорив він, — що росіяни не хочуть воювати. Скажіть йому, що ми вміємо воювати, але не хочемо війни». Він вихилив склянку горілки, а потім прочитав вірш Євтушенка «Чи хочуть росіяни війни?» А прочитавши, він повторив останні рядки на весь голос: «РОСІЯНИ НЕ ХОЧУТЬ ВІЙНИ, РОСІЯНИ НЕ ХОЧУТЬ ВІЙНИ, РОСІЯНИ НЕ ХОЧУТЬ ВІЙНИ!»
Тут втрутився друг Олега Вітя, який сказав, що події в Афганістані доводять, що Радянський Союз ніколи не кидає друзів. Я спитав Вітю, чи не турбує його той факт, що СРСР заявив про свій намір допомогти уряду Афганістану, але афганський президент Хафізулла Амін був убитий радянськими солдатами одразу після їхнього прибуття. Вітя замислився, й мені здалося, що це питання спадало йому на думку.
«Могло бути два уряди, — сказав він нарешті, — один — народний, другий — антинародний. Ми підтримували народний уряд Бабрака Кармаля. Ми не маємо всієї інформації. Що там на верхівці політики, ми не можемо бачити. Ми бачимо лише те, що нам відомо, а нам відомо недостатньо для того, щоби висловлювати свою думку».
Схильність громадян жити в світі ілюзій засвідчували й мої радянські друзі. Одним із них був Адольф Мюльберг, чиє знайомство з нереальністю тривало 33 роки.