Посмертні записки Піквікського клубу

— А я й забув, — схаменувся містер Елен. — Те ж моя тітка.

— Боже милий! — вжахнувся містер Піквік. — Бідна жінка. Обережно, Сем, обережно!

— Як на члена родини, становище не зовсім звичайне, — зауважив Сем, вмощуючи тітку в крісло. — Гей, ти, костопильців попихачу, тягни но сюди щось відживне!

Останні слова стосувалися до хлопця в сірому, який, доручивши Доглядати коня вуличному сторожеві, прибіг подивитись, що за шум учинився в аптеці. Спільними зусиллями хлопця в сірому, містера Боба Сойєра й містера Бенджемена Елена (який, налякавши тітку до непритомності, щиро намагався очутити її) стару леді нарешті привели до пам’яті, після чого містер Елен звернувшись у замішанні до містера Піквіка, попросив його закінчити так несподівано перервану фразу.

— Ми тут, гадаю, серед друзів? — спитав містер Піквік, відкашлюючись і поглядаючи на мовчазного вовкуватого чоловіка, що приїхав каретою, запряженою конем з непомірно великою головою.

Ці слова нагадали містерові Сойєру про хлопця в сірому, який, витріщивши очі, цікаво прислухався до всього. Взявши майбутнього хеміка за комір і випхнувши його з кімнати, Боб Сойєр запевнив містера Піквіка, що тепер можна говорити просто й одверто.

— Ваша сестра, дорогий мій сер, — повернувся містер Піквік до Бена Елена, — в Лондоні, здорова й щаслива.

— Мене абсолютно не обходить її щастя, — махнув рукою Бен.

— А мене обходить її чоловік, сер, — сказав Боб Сойер. — Він матиме діло зі мною на відстані дванадцяти кроків, сер. Я таки дам гарту цьому підлому негідникові, сер!

У такому вигляді то був дуже гарний виклик і сміливий до того ж. Але містер Боб Сойєр зменшив його ефект, вкинувши кілька загальних зауважень про провалені голови та вибиті очі, що зрештою були вульгарні проти початку.

— Тихо, тихо, сер! — спинив його містер Піквік. — Раніш, як прикладати такі епітети до цього джентльмена, обміркуйте безсторонньо ступінь його провини і згадайте, прошу, що він — мій друг.

— Хто? — спитав містер Боб Сойєр.

— Як він називається? — скрикнув Бен Елен. — Його ім'я?

— Містер Натаніел Вінкл, — відповів містер Піквік.

Містер Бенджемен Елен розтрощив підборами свої окуляри і, підібравши скалки та розклавши їх по трьох кишенях, схрестив руки, стулив губи і грізним оком глянув у сміливе обличчя містера Піквіка.

— Так це ви, сер, намовляли та підохочували її на такі вчинки? — вимовив він нарешті.

— А це, я думаю, слуга джентльмена, — озвалася стара леді,—той чоловік, що вештався круг мого будинку і збив з пантелику мою покоївку. Мартін!