Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
О третій годині дня містер Піквік востаннє глянув на свою кімнатку й почав протискуватися крізь натовп винуватців, які юрмилися круг нього, щоб стиснути йому руку, доки він не ввійшов ще до вартівні. Він озирався, і очі його горіли. Серед сили побляклих, виснажених облич він не бачив жодного, яке не стало б щасливішим завдяки його допомозі та співчуттю.
— Перкер, — промовив містер Піквік, прикликавши до себе одного молодого чоловіка з юрби, — це містер Джінгл, про якого я вам говорив.
— Гаразд, дорогий сер, — відповів Перкер і пильно подивився на Джінгла. — Я до вас зайду завтра, молодий чоловіче. Маю надію, ви добре затямите собі те, що я хочу вам сказати.
Джінгл почтиво вклонився, пальцями, що помітно тремтіли, стиснув руку містера Піквіка й ретирувався.
— Джоба, я думаю, ви знаєте? — спитав містер Піквік, рекомендуючи Перкерові цього джентльмена.
— Знаю шельму, — добродушним тоном сказав Перкер. — Доглядайте свого приятеля й будьте тут завтра ранком разом із ним. Чуєте? Ну, тепер усе?
— Все, — відповів містер Піквік. — Нехай благословить вас бог, любі мої друзі,— і, спираючись на руку Перкера, він поквапився залишити Фліт, сумний і пригнічений значно більш, ніж був тоді, коли входив сюди. Бо скільки нещасних, безталанних людей лишалося ще за його мурами!
Веселі години провело товариство, що зібралося того вечора в готелі „Джордж і Яструб". Легко й весело було на серці двох осіб, що наступного ранку виходили з гостинних дверей готелю. Серця ті належали містерові Піквіку й Семові Веллеру. Перший із них вигідно вмостився всередині комфортабельної поштової карети, а другий жваво виліз на маленьке сидіння ззаду.
— Сер! — крикнув до свого пана містер Веллер.
— Що, Сем? — озвався містер Піквік, вистромивши з віконця голову.
— Хотів би я, щоб наші коні просиділи місяців зо три в тюрмі, сер.
— Чому так, Сем? — не зрозумів містер Піквік.
— Бо тоді вони бігли б куди швидше, сер, — пояснив містер Веллер, потираючи собі руки.
РОЗДІЛ XXXVII
оповідав, як містер Піквік за допомогою Семюела Веллера намагався пом’якшити серце містера Бенджемена Елена та угамувати лютість містера Роберта Сойєра.
Містер Бен Елен і містер Боб Сойєр сиділи в маленькій кімнатці за аптекою, пережовуючи телячі котлети й плани на майбутнє. Від цих тем розмова природно перейшла на лікарську практику Боба та на його шанси стати цілком незалежним і жити виключно на прибутки з своєї благородної професії.
— А вони, я думаю, — зауважив містер Боб Сойєр, — вони, Бен, я думаю, досить сумнівні.
— Що ти кажеш, сумнівне? — спитав містер Елен, загострюючи свої розумові здібності здоровенним ковтком пива.
— Та шанси ж.
— А я й забув, — признався містер Бен Елен. — Пиво допомогло мені пригадати те, що я забув. Правда твоя, Боб. Вони таки сумнівні.
— Просто дивно, як піклуються мною різні нужденні й убогі люди, — задумливо промовив Боб. — Вони стукають у мої двері і вдень і вночі; ковтають таку силу ліків, що й повірити трудно; обліплюються пластирями та п’явками з щирістю, гідною кращого вжитку; множаться з жахною швидкістю. Шість повідомлень про пологи протягом одного дня, Бен, і скрізь я маю бути присутній.
— Так що? Хіба тобі неприємне таке довір'я? — спитав містер Елен, підсуваючи свою тарілку ближче до блюда з котлетами.
— О, дуже, — погодився Боб. — Але довір'я пацієнтів, що мають зайвий шилінг у кишені, куди приємніше. Становище чудово було описане в оголошенні про передачу практики, Бен. „Широка практика". Практика й справді широка; та це й усе.
— Боб, — сказав містер Бен Елен, кладучи на стіл ніж та виделку й пильно дивлячись в обличчя свого друга. — Я знаю, як допомогти цьому.
— Як?
— Ти мусиш без найменшої затримки стати владарем Арабеллиної тисячі фунтів.
— Що дає три відсотки річно і внесена на її ім’я в Англійський Банк під розписку директора й членів ради, — додав Боб Сойєр, уживаючи банківських термінів.
— Точнісінько так, — ствердив Бен. — Вона одержить їх або дійшовши повних літ, або одружившись. До повноліття їй лишається ще рік, а до весілля, якщо ти підбадьоришся трохи, не доведеться чекати й місяця.