Посмертні записки Піквікського клубу

— Ні, я думаю, серце, — зітхнула леді.

— З боку серця жодної загрози немає, — заспокоїв її Боб. — Причина тут — шлунок.

— Містер Сойер ! — схопилася з стільця стара леді.

— Це, безумовно, шлунок, — настоював Боб глибокодумно, — і вчасно вжиті ліки, люба мадам…

— Містер Сойер, — промовила стара леді, хвилюючись ще більше, — ви або знущаєтесь з мене, або не розумієте мети мого візиту. Якби я могла передбачити те, що сталося, або мала змогу запобігти цьому, повірте, я б ужила всіх заходів. Краще вже я відразу б звернулась до мого небожа, — додала леді, обурено торгаючи свій редикюль і підводячись з стільця.

— Дозвольте, одну хвилину, мадам, — попросив Боб. — Я й дійсно не зрозумів вас. Скажіть же мені, що там таке у вас трапилось?

— Моя небога, містер Сойер, — почала була леді,— сестра вашого друга..

— Так-так, мадам, — нетерпеливився Боб, бо стара леді, хоч і була вкрай схвильована, вдавалася в зайві подробиці, як це часто роблять старі жінки. — Що ж далі, мадам?

— Залишила мій будинок, містер Сойер, три дні тому. Вона удала, ніби збирається відвідати мою сестру — другу її тітку, — що має пансіон якраз поруч із верстовим стовпом. Там ще коло того стовпа росте височенний берест і стоїть дубовий паркан, — пояснила леді, спиняючись на хвилинку, щоб утерти очі.

— Хай йому сто чортів, тому берестові, мадам! — скрикнув Боб, цілком забувши про своє почесне лікарське звання. — Розповідайте швидше; піддайте пари, мадам.

— Цього ранку, — повільно провадила стара леді,— цього ранку вона… -

— Вона повернулася, мадам, я сподіваюсь? — спитав, помітнонервуючись, Боб. — Вона повернулась додому?

— Ні, вона не повернулась, а прислала листа.

— І що ж написано в тому листі?

— Там написано те, містер Сойєр, до чого я хотіла поволі підготувати вас і Бенджемена. Арабелла пише… лист у мене в кишені, містер Сойєр, але я забула в кареті окуляри і без них нічого не прочитаю… одне слово, вона пише, що одружилася.

— Що? — сказав або, правдивіше, гримнув містер Боб Сойер.

— Одружилася, — повторила стара леді.

Містер Боб Сойєр не став слухати далі, а вискочив з аптеки, вбіг до своєї приватної квартири і оглушливо скрикнув:

— Бен, голубчику, вона дала драла!

Містер Бен Елен, що, опустивши голову на фут нижче колін, куняв за конторкою, раптом схопився, кинувся до містера Мартіна, засунув кулак під краватку мовчазного слуги з явним наміром зараз же задушити кого і з швидкістю, породженою відчаєм, почав здійснювати свій намір, виявляючи велику міць і хірургічні здібності.

Містер Мартін, що не любив говорити й не мав дару красномовності або переконливості, кілька секунд терпів цю операцію дуже спокійно І з задоволеним виглядом; побачивши ж, що вона загрожує привести в недовгому часі до наслідків, які не дозволять йому будьколи претендувати ні на платню, ні на посаду, ні на будьщо інше, пробурмотів щось докірливе й жбурнув містера Бенджемена Елена на підлогу. А що руки цього джентльмена заплутались у краватці слуги, то слідом за ним упав і він сам. Поки вони боролися, качаючись по підлозі, двері відчинились, і товариство збільшилось на двох нових гостей: містера Піквіка і Семюела Веллера.