Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Вона — вродлива й чарівна дівчина, — визнав містер Роберт Сойєр, — і має, скільки мені відомо, лише одну хибу. На нещастя, ця єдина хиба — відсутність смаку. Я їй не подобаюсь.
— На мою думку, вона сама не знає, що їй до вподоби, — зневажливим тоном кинув Бен.
— Мабуть, — згодився містер Боб Сойєр. — Але зате вона знає, що їй не до вподоби. І це — важливіше.
— Я тільки хотів би знати, — сказав містер Елен, зціпивши зуби й більше нагадуючи войовничого дикуна, який годується сирим вовчим м’ясом, роздираючи його пальцями, ніж тихомирного джентльмена, що їсть телячі котлети, — хотів би я знати, який то бандит спокусив її й намовляє одружитись. Мені здається, я задушу його своїми руками, Боб.
— А я вжену в нього кулю, нехай тільки він нагодиться мені під руку, — запевнив містер Сойєр, спинившись на мить сьорбнути пива й злісно визираючи зза кухля. — А як куля не візьме, я сам вийматиму її, і тоді вже доконаю його.
Містер Бенджемен Елен замислився й кілька хвилин мовчки дивився на свого друга, а потім спитав:
— Ти ніколи не сватався до неї, Боб?
— Ніколи, бо бачив, що то буде даремно.
— Ти посватаєшся до неї раніше, ніж мине двадцять чотири години, — рішучим тоном сказав Бен. — Вона одружиться з тобою або скаже мені про причини відмовлення. Я таки використаю свій авторитет її опікуна.
— Гаразд, — відповів містер Боб Сойєр, — там побачимо.
— Ми будемо бачити, голубчику, — загрозливо відгукнувся містер Бен Елен і після короткої паузи голосом, що тремтів з хвилювання, додав: — Ти любив її змалку, мій друже. Ти кохав її, коли ви були підлітками й училися разом у школі. Але й тоді вже вона заносилась і глузувала з твоїх почуттів. Пригадуєш, як одного дня ти з усім палом дитячого кохання намагався, щоб вона взяла від тебе два бісквіти й одне яблуко, чепурненько загорнені в аркушик із зошита?
— Пригадую.
— І вона, здається, відмовилась?
— Відмовилась, — ствердив Боб. — Вона сказала, що пакунок довго лежав у кишені моїх штанів, і яблуко через це стало неприємне — тепле.
— Пригадую і я — похмуро промовив містер Елен. — І після того ми з тобою з'їли те яблуко самі, по черзі кусаючи його.
Боб Сойєр, на згадку про це, меланхолійно насупив брови, і деякий час обидва приятелі, заглибившись у спогади, сиділи мовчки.
Поки вони обмінювались цими зауваженнями І поки хлопчик у сірій лівреї, засмучений незвичайним загаянням обіду, тоскно поглядав крізь скляні двері на задишки телятини, вулицями Брістоля статечно котив приватний екіпаж, пофарбований у бруднозелений колір. Тяг його кінь з непомірно великою головою, а правив конем вовкуватий чоловік, з ногами, одягненими, як у грума, і з тулубом в жилетці кучера. Такі карети належать здебільшого старим леді ощадної вдачі. І в цьому екіпажі сиділа стара леді — його господиня й власниця.
— Мартін! — окликнула стара леді вовкуватого чоловіка.
— Я! — озвався той, піднявши руку до свого капелюха.
— До містера Сойєра.
— Я туди й їду, — відповів вовкуватий чоловік.
Стара леді кивнула головою, вдоволена його догадливістю. Вовкуватий чоловік стьобнув довгим батогом по коняці з непомірно великою головою, і незабаром всі вони були коло дверей аптеки.
— Мартін! — сказала стара леді, коли екіпаж спинився коло дверей містера Роберта Сойєра, наступника Нокморфа.
— Я! — відповів Мартін.
— Попросіть хлопця вийти й попильнувати коня.
— Я й сам догляну його, — відказав Мартін і поклав батіг на покрівлю екіпажу.
— На це я аж ніяк погодитися не можу. Ваше свідчення— дуже важливе, і ви мусите бути зі мною. Ви не повинні відходити від мене, доки наша розмова не скінчиться. Чуєте?
— Чую, — відповів Мартін.
— Ну, й добре. А чого ж це ви стоїте? Кого ви чекаєте?
— Нікого, — відповів Мартін. Сказавши таке, вовкуватий чоловік повільно зліз з передка, де він стояв на кінчиках пальців правої ноги, прикликав хлопця в сірій лівреї, відчинив дверці карети, відкинув підніжок і рукою в темній замшевій рукавичці витяг стару леді з такою нецеремонністю, ніби то була коробка на капелюхи.
— Боже мій! — промовила стара леді, — я так хвилююся. Я вся тремчу, Мартін.
Містер Мартін кашлянув у темну замшеву рукавичку, але не висловив співчуття, і стара леді, упорядкувавши трохи свої нерви, побралась сходами до містера Сойєра в супроводі містера Мартіна, що йшов слідом за нею. Не встигла стара леді вступити в аптеку, як містер Бенджемен Елен і містер Боб Сойєр, які заховали вже спиртні напої й перекинули смердючі ліки, щоб знищити дух тютюну, у нападі радості й любові вибігли їй назустріч.