Посмертні записки Піквікського клубу

Під’їхавши до дверей під червоною лампою та з вивіскою „Сойєр, наступник Нокморфа" і виткнувши голову з вікна карети, містер Піквік чимало здивувався, побачивши, що хлопець у сірій лівреї старанно зачиняє всі віконниці. Це було так незвичайно для ранкового часу, що вченому мужеві спало в голову відразу дві думки: перша, що помер якийсь сердечний приятель і пацієнт містера Сойєра; а друга, — що містер Сойєр збанкрутував.

— Що трапилось? — спитав хлопця містер Піквік.

— Нічого, сер, — відповів хлопець, розтягаючи рот на всю ширину обличчя.

— Все гаразд, все гаразд! — крикнув Боб Сойєр, раптом виходячи з дверей з маленькою засмальцьованою торбою в одній руці і з волохатим пальтом та пледом, перекинутим через другу. — Я теж їду з вами, старий приятелю.

— Ви? — здивувався містер Піквік.

— Авжеж. І то буде шикарна подорож. Ось вам, Семі. Держіть! — Звернувши таким способом на себе увагу Сема, Боб Сойєр кинув йому торбу, яку Сем, захоплений його поведінкою, зараз же умістив під лавою. Потім містер Боб з допомогою хлопця втиснувся в пальто, що було мале для нього, підійшов до карети, встромив у віконце голову й гучно засміявся.

— Здорово вигадано; га? — скрикнув Боб, утираючи сльози рукавом пальта.

— Дорогий мій сер, — з деяким замішанням промовив містер Піквік. — Мені й на думку не спадало, що ви поїдете з нами.

— О! в тім то й штука, — радів Боб, хапаючи його за фалду фрака. — Оце саме й смішно.

— Смішно? — не погодився містер Піквік.

— Звичайно ж… залишити аптеку на призволяще; хай собі дбає за себе, коли не хоче дбати за мене. — І, пояснивши так феномен з віконницями, містер Боб Сойєр показав на аптеку й віддався нападові веселості.

— Невже ж ви такі нерозважливі, що кидаєте пацієнтів, які, певне, потребують вашої допомоги? — серйозним тоном дорікнув йому містер Піквік.

— А чому б ні? — і собі спитав Боб. — Я на цьому багато не втрачаю. Однаково ніхто з них ніколи не платить. І правду сказати, — конфіденціальним шепотом додав Боб, — для них це навіть краще. З ліків я майже вивівся. Придбати нові—в мене немає грошей Отже, доводиться давати всім каломель, який декому може й пошкодити. Одне слово, все йдеться на краще.

Проти такої філософії й безперечних доказів містер Піквік не міг заперечувати. Він деякий час помовчав, а потім досить рішуче зауважив:

— Але в цій кареті лише два місця; а я ж запросив містера Елена.

— Про мене не турбуйтеся, — заспокоїв його Боб. — Я про це вже подумав. Ми з Семом чудово влаштуємось на задній лаві. А ось, дивіться. Бачите — білетик на двері аптеки: „Сойєр, наступник Нокморфа. Питати у місис Кріпс, напроти". Місис Кріпс — то мати мого хлопця. „На превеликий жаль, — скаже місис Кріпс, — містера Сойєра нема вдома. Сьогодні ранком його викликали на консиліум з найкращими місцевими хірургами… без нього не знають, що робити… надзвичайно складна операція… обіцяли заплатити які схоче гроші, аби тільки приїхав". Я сподіваюся, — пояснив Боб, — що це буде мені доброю рекламою. А якщо цей випадок потрапить до газети, то моя кар’єра забезпечена. Аж ось і Бен. Стрибай, хлопче!